Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Я ж навмисно вас спокушав! Думав, що якщо ви погодитесь тікати, а то й, може, спробуєте завербувати і мене, то значить таки ворог! Але ж ні! Ви поводитесь як чесна і невинна людина. Іване Карповичу, і що ж мені оце думати?

— Нічого не думайте, просто виконуйте наказ. Ходімо до машини, їдемо далі мовчки, ось повертаємо з дороги до невеличкого ярка, на краях якого охорона Солдати вирили собі невеличкі окопчики, наче збираються тримати оборону. На горбочках онде встановлені кулемети. Тут можна дати справжній бій. Їдемо далі. Бачу невеличкий табір. Напнутий військовий намет, навколо солдати на постах, офіцери чекають, сидячи за двома столами. Машина зупиняється, ми виходимо.

— Чому він без наручників? — кричить якийсь молодий капітан, мабуть той, що з Генштабу. — Одягти!

— Майте повагу, капітане, — не погоджується ротмістр. — Це ж Іван Карпович Підіпригора!

— Це злочинець! — кричить капітан.

— Та ще ж навіть суду не було, — втручаюся в розмову я.

— Мовчіть! Вам слова не давали! — він кидається до мене, можливо, хоче вдарити, але бачить погляди солдат і офіцерів, бачить рух ротмістра, що стає між нами. Капітан зупиняється, дратується. — Починаємо суд! Посадити його на лаву підсудних!

Мене відводять і садовлять на лаву, що стоїть перед столом, за яким сидять четверо офіцерів-гусарів із нервовими обличчями. Всі четверо зітхають, бояться дивитися мені в очі. Трохи поодаль біля мене стає капітан, дістає теку і починає зачитувати звинувачення. Дурість і маячня, жодного конкретного злочину. Я намагаюся запитувати, але капітан кричить, щоб я мовчав.

— Це суд чи просто оголошення вироку? — обурююся я. — Те, що ви читаєте, збірка якихсь дурниць, вигадок та чуток, і ви хочете, щоб я просто слухав, як мене ображають і звинувачують у тому, чого я ніколи не робив?

— Мовчіть, це військово-польовий суд!

— Я знаю, але це не значить, що можна зачитувати якісь дурниці. Де докази, де свідки? Якщо я і бунтівник, і шпигун, і мазепинець, і керую вовкулаками, то мусив же залишати якісь сліди цієї бурхливої діяльності. То де вони? Надайте їх!

— Ваша провина вважається доведеною!

— Тоді навіщо суд? Просто застрельте мене, якщо вам так хочеться!

— Це вимоги процедури!

— Процедура вимагає, щоб обвинувачення доводило провину!

Ми лаємося далі, я вказую на кричущу відсутність будь-яких доказів, капітан зачитує звинувачення. Завершує тим, що мене треба розстріляти.

— Хвилинку, капітане, але ми не можемо розстрілювати цивільних. Могли під час бунтів вісім років тому, але тепер не можемо, — каже один з офіцерів.

— Підіпригора не цивільний, ось наказ про його призов. Він тепер військовослужбовець, — потрясає якимось папірцем.

— Але ж все те, у чому його звинувачують, він зробив, коли був цивільним. То й судити його мусить звичайний суд, — це вже інший офіцер.

— Панове офіцери, завдання військово-польового суду — не досліджувати юридичні тонкощі, а карати ворогів Отечества! Пропоную розпочати виконання вироку!