Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Я говорю спокійно, не кричу. Ротмістр геть розгублений, аж он сигару викинув, іще не докуривши.

— Якщо ми поспішаємо, то я теж можу не докурювати, — кажу йому.

— Ні-ні, куріть, я почекаю, — ротмістр зовсім зблід, кусає губи. — Господи, виходить, що я тепер співучасник вбивства?

— Ви завжди можете сказати, що просто виконували наказ.

— Чорт! — він тупає ногою. Я думаю про адвоката Якщо його не купили, якщо його не затримали, якщо він правильно зрозумів мене, то є деякі шанси. Особливо, якщо ці хлопці не будуть дуже вже поспішати. Але щось забагато «якщо», чесно кажучи. В мене вже були дивовижні порятунки, але зараз я не дуже впевнений. — І що ж робити? — питає ротмістр.

— Вам чи мені?

— Мені. Я не хочу бути помічником ката, що приведе невинного на страту.

— Боюся, що у вас немає іншого вибору. Так само, як, на жаль, і в мене.

— Я можу дати вам утекти.

— Ні, дякую.

— Чому?

— Подивіться навколо. Поля і поля. Це буде не втеча, а легке полювання на дурника, якому ніде буде сховатися від кулі.

— Я накажу не стріляти.

— І підете під трибунал? Ні. Та й головне, я не хочу зганьбити своє ім’я. Якщо я спробую втекти, то всі скажуть, що, значить, недарма мене везли на розстріл, щось було, я винний. Потім мене десь оточать і застрелять, як останнього злодюжку. Ні. Якщо я не можу врятувати собі життя, мушу врятувати хоча б чесне ім’я. Це перше. А друге, я не хочу вплутувати у свої біди вас.

— Я не боюся!

— Я й не кажу, що ви боїтеся, але я не хочу, щоб ви пішли під суд. Хочуть убити мене, а ви тут ні до чого.

— Я не розумію. Вас же розстріляють!

— І що? Тепер я, що прожив життя і завжди чесно служив Вітчизні, мусив би стати злодієм, бунтівником? Ще й потягти за собою інших? Ні. Поїхали, ротмістре, — я кидаю недопалок сигари на землю і чавлю його чоботом.

— Чорт! Чорт! І що мені тепер робити? — кривиться ротмістр.

— Забезпечити проведення суду, як вказано у наказі, — посміхаюся я.