Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Там телеграма!

— Мусить бути наказ! Виконати вирок!

— Тихо! — командує ротмістр. — Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.

— Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!

— Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.

— У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! — кричить капітан.

— Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.

Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.

— Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.

— Добре, пропустіть.

Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.

— Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?

— Та вже давненько. Що сталося?

— В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, — адвокат говорить гучно, щоб його чули.

— Добре, тютюну у вас немає?

— Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.

— Я теж. Сідайте.

Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.

— Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, — шепочу адвокатові.

— Ніяких телеграм із Петербурга немає, — також шепоче він.