— Та в Сибіру аж десь.
— Як у Сибіру?
— А так. Його дружина сплуталася з якимось цабе зі штабу округу. Той цабе і посприяв переведенню їх благороді до Сибіру, аж в Омськ. А дружина їхня тут хвостом крутять, сказали, що не декабрист він, щоб за ним їхати бозна-куди.
— Прикро за штабс-капітана, непоганою людиною був, — зітхаю я. — Кого тут видивляєшся?
— Та есдеми щось забігали. Приїхало їхнє цабе, то оце дивимося за ним.
— Що за цабе?
— Луначарський на прізвище. Випадково його один з агентів упізнав. Так приїхав, що місцеві есдеми про нього і не знають нічого. Він із ними не зустрічається, а оце тут у готелі жив. Та вранці пішов, і немає досі.
— А ти чого ж за ним не пішов?
— А він, гад такий, через чорний хід вийшов. Я потім тільки дізнався. Але вернеться, бо за три дні наперед заплатив.
Тільки головою я похитав, бо ж хіба це робота? Сором якийсь! Охоронне відділення завжди найкраще було, якщо вже воно так погано працює, то куди там нам здолати тевтонів!
— Як заплатив наперед, то точно вже не вернеться, це відомий прийом. То йди до контори, — кажу дурневі.
— Е ні, я краще тут почекаю. Бо в конторі нове завдання дадуть, а воно мені треба — бігати? — каже і посміхається. Аж у зуби йому дати схотілося за те, що ганьбить контору. Але стримався, у мене зараз інші плани.
Обійшов іще раз навколо готелю, подивився всі входи і виходи. Бачу, що охороняють добре його. Навколо купа газетярів, всі про війну та кіно балакають. Розумують, як на прем’єру потрапити. Кажуть, що завтра зранку буде показ для командування київського військового округу, в обід почнуться сеанси одразу в 170 гарнізонах по всьому сходу імперії. Ніколи ще такого показу не було, а головне, що тільки військові дивитися будуть, а цивільні добре якщо за три дні втовпляться. А так же всім цікаво подивитися. Кажуть, що в кіно підлі варвари, тобто німці (бо хто ж іще), начебто ґвалтуватимуть Анастасію Кольцову, вірніше її героїню, а потім розстріляють за те, що вона вб’є купу ворожих офіцерів, наче Юдиф. Ото сцена ґвалтування самої Кольцової всіх дуже хвилювала, мабуть, більше, ніж подальша помста героя Мозжухіна.
Далі поїхав я до контори. Там ще залишалося кілька хлопців, які мене знали. Дуже зраділи, провели до архіву, де почитав я справу на того Луначарського. Справді, один з відомих есдемів, але не те щоб бойовик, більше по виступах та теорії. Щось там про мистецтво все любив заливати. В одній із останніх статей, надрукованій у підпільній газеті, стверджував, що найважливішим із мистецтв для революції є кіно. Невже ото тільки подивитися «Вбити варвара» приїхав?
Потім я повернувся до готелю, Гриша доповів, що більше нічого підозрілого, німець із номера не виходить. Я його відпустив до закладу Розочки Шпільман, бо дуже вже босяк скаржився на давню відсутність жіночої уваги.
— Я б іще потерпів, але ото на пані Анастасію надивився, так усякий спокій втратив! Пожалійте мене, Іване Карповичу!
Дав йому трохи грошей і наказав увечері повернутися. Сам чекав, поки повезуть пані Анастасію в інститут шляхетних панянок на урочистий прийом.
Зібралися там найкращі люди кількох губерній і навіть зі столиці багато приїхало, бо всі начувані були про «Вбити варвара» і хотіли подивитися. Через гостей зі столиці посилили охорону, то мені довелося на чорному вході гроші тицяти, а потім ховатися під сценою. Через це виступу пані Анастасії з Мозжухіним я не бачив, тільки чув спів, а потім шалені оплески публіки. Мабуть, добре все пройшло, та тільки мене почали нерви брати. Бо я геть нічого не розумів, що відбувається. Розігрувалася якась комбінація, а я нічого не знав.
Виліз з-під сцени, пішов у фойє, коли побачив, як виходить Анатоль. Поспішав кудись. Чому? Тут же ще виступи будуть, а потім фуршет, з другого поверху так смакотою і віє. Однак Анатоль тікав, був якийсь знервований. Тільки вийшов із палацу, стрибнув у перший-ліпший візок і крикнув, що удвічі платить. Та куди ж це поспішав? Я й сам удвічі пообіцяв, наказав візнику не відставати. То поїхали з вітерцем На Поділ. Там невеличкий пансіон, куди Анатоль забіг похапцем Я хотів за ним, але побачив, що наче з вікна за мною хтось спостерігає, то проїхав далі. Повернувся пішки, зайшов усередину, поговорив із покоївкою, яка повідомила, що номерів вільних немає, бо приїхала якась компанія панів. Щовечора збираються, але не пиячать і дівок не водять, сектанти чи що?
— От ви, я бачу, людина православна, не те що ці нехристі. Може, чаю вип’ємо? — вона подивилася на мене звабливо і торкнула стегном, в очах її виблискувало бажання гречаних пригод, яке, на жаль, я задовольнити не міг. Бо ж заприсягся охороняти пані Анастасію.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 155. Приємного читання.