Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Але...

— Ніяких але! Виконувати план! Те, що заплановано, мусить бути виконане! Нам потрібні гнів та ненависть! Щоб спрямувати їх куди треба! І ми досягнемо того, чого хочемо! А тепер уперед!

І жодних сумнівів!

Вони виходять, а я тримаю револьвер біля серця. Я не вірив, що є причини для хвилювання, аж ось бачу, що є. Ці хлопці щось планують проти пані Анастасії, я не дуже зрозумів, що саме, але... Я присів на ящик, який притягнув із собою, бо відчув слабкість. Я ж пообіцяв, що захищу, а чи зможу? Раніше в мене не було таких сумнівів. Клятий Кавказ...

Видихнув. Кавказ залишився в минулому. Ніякий Кавказ мене не виправдає, якщо я зараз схиблю. Треба діяти. Я підхопився і пішов. Знайшов закуток біля сцени, з якого видно було залу. На сцені Анастасія співала й танцювала з Мозжухіним Робили це дуже вправно, я аж задивився. А коли закінчили, то їм аплодували всі, хто був у залі: охорона, робітники. Анастасія пішла перевдягатися. Я був поруч і коли вона йшла, і коли була у гримерній. Потім вів до виходу. Вона сіла в розкішне авто, я поїхав на візнику. Київ пам’ятав добре, підказав коротший шлях, заплатив подвійну ціну і біля готелю був першим Там на мене чекав Гриша, від якого пахло сосисками та пивом.

— Готель охороняється, особливо третій поверх. Підозрілих у готелі немає, окрім одного. Якийсь німець, сидить, читає газети, видивляється.

— Звідки знаєш, що німець?

— Я спитав у нього, котра година, а він і відповісти не зміг.

— Добре, пізніше перевіримо.

Ось приїхала пані Анастасія, до неї кинулося кілька газетярів, але їх відтіснила охорона Кольцова пройшла всередину, німець уважно за нею спостерігав. Можливо, захопився її красою. А можливо, з іншої причини. Коли вона пройшла, німець підвівся і пішов до свого номера поверхом вище від того, де жила знімальна група.

— Дивися за ним Якщо він вийде, перевір номер. Зможеш? — спитав я у Гриші.

— Ображаєте, Іване Карповичу! Звісно, зможу!

Сам я вийшов із готелю, бо бачив поруч хлопця з контори. Погано працював, помітив я його. Філеру треба бути непомітним, а не стовбичити серед вулиці. Нема кому молодь учити, зовсім нема кому. Я зайшов до нього ззаду, приставив палець до спини.

— Стояти спокійно, — кажу, а він і не сіпнувся.

— Стою, стою!

— Охоронне відділення?

— Так точно, — хоч би трохи повпирався, а то одразу зізнався.

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого? — я прибрав палець.

— Іване Карповичу, ви? Чув, звісно! Та ви ж у нас відома особа, портрет ваш у конторі висить!

— Як там штабс-капітан Мельников?