Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Зарізяка! На каторзі був, потім утік!

— Як же ви його спіймали? — цікавлюся.

— Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, — розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед від ділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!

— Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене — пристрелю, — дістав револьвер, показав.

— А ви куди їдете?

— Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.

Дав їм по рублю, і поскакали вони.

Я з Гришею далі покотив.

— Можна вже вилізти? — питає він.

— Лежи до самих Ромен. То що, кажуть, зі стріляниною тебе брали?

— Та брешуть, вигадали все. Ви ж мене зв’язаним їм кинули, таким мене і взяли. А потім усе вигадали, двоє навіть підстрелили себе у сало на животі, щоб тільки нагороди отримати.

— А як тобі втекти вдалося?

— Та як, набрехав приставу, що знаю, де скарби сховані. Я почув, що тут навесні цукровий завод пограбували.

— Ага, було таке.

— То наплів приставу, що знаю, де гроші сховані. Мовляв, одного босяка з тих розбійників схопив і допитав, він мені все й видав. Пристав спочатку не повірив, але я йому капав потроху на мозок, і оце сьогодні взяв він мене і повіз. Дорогою я візника скинув, пристава головою об дверцята, сам на бричці б утік, та не пощастило, колесо відпало. Городові верхи, куди від них втечеш? А тут ви, Іване Карповичу, мій дивовижний рятівник. Тепер я ваш боржник, присягаюся! А в Гриші Котовського слово — залізне. Що скажете, те й зроблю для вас.

— Добре, Гришо. Поїдеш зі мною до Києва, треба там дещо з’ясувати.

— У Києві мене арештують одразу, з черепком моїм голомозим! Та й кайдани оце, навіть до потяга не пустять.

— Ну, це ми вирішимо.

У Ромнах у мене були знайомства, то й кайдани зняли, й одягли, перуку причепили, валізу дали, і зробився Гриша з босяка схожий на якогось торгівця бродячого. Я теж перевдягнувся, бороду причепив, сіли у потяг. У різних вагонах, Гриша міг вийти на будь-якій станції, але слову його я вірив. Не через чесність його, а тому, що куди йому було податися без грошей? А так при мені буде, обдивиться, що і як.

Зранку приїхали до Києва, взяли візника. По всьому місту були розклеєні афіші прем’єри кіно «Вбити варвара», на яких Іван Мозжухін багнетом проштрикує якусь чорну фігуру ледь не з рогами. А позаду в нього скривавлена Анастасія Кольцова. Страшна картинка, і так її багато по місту, що аж очам важко. А ще солдатів багато, офіцерів, постійно кудись марширують. Всі або про війну говорять, що ось дамо тевтонам, або про кіно, що добре б було подивитися. Прокат починався післязавтра, одразу в усіх кінотеатрах Києва і не тільки Києва, а всіх західних і південно-західних губерній, ближчих до майбутніх фронтів. Кінофабрика Ханжонкова вдвічі зменшила ціну квитків для солдатів і резервістів, розповсюдивши контрамарки по гарнізонах. То цивільним годі й мріяти було подивитися кіно у перші кілька днів.