Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Нещасний? Ану що там? — я визираю з машини, щоб сховатися від її погляду.

— Що ти робиш?

— Дивлюся, чи не їде хтось за нами.

— І як?

— Наче ні. О, а ми вже приїхали.

Авто зупиняється біля готелю, я вискакую, відчиняю двері для пані Анастасії. Починаються спалахи фотографічних апаратів, газетярі ціляться на зірку кіно, мене й не помічають. Я передаю двері водієві і занурююсь у натовп. Швейцари пробивають прохід для Анастасії. Я йду до готелю трохи попереду, дивлюся на людей, шукаю підозрілих. Он бачу Гришу, який показує мені два великі пальці на руках, мовляв, усе добре. Біля нього кілька порожніх пивних бокалів, то й справді непогано. Весь хол готелю починає рухатися, бо ж відвідувачам цікаво подивитися на саму Кольцову. Багато людей одразу кидається до проходу, у всіх палають очі, «Вона! Вона! Кольцова!» чутно в натовпі. Ось і пані Анастасія, вона не поспішає, дає роздивитися себе, в неї хода вельможної пані. Я милуюся нею, а потім помічаю, що мені щось дошкуляє. Щось не те, щось підозріле чи принаймні дивне. Що? Я озираюся, не можу зрозуміти, але рука сама лізе до револьвера у внутрішній кишені, я напружуюся, і час сповільнюється. Анастасія неквапливо прямує до сходів, натовп сунеться на неї, швейцари ледь стримують людей, які в захваті від Кольцової. Очі шанувальників палають...

Очі — ось що мене здивувало. Я помічаю холодний відчайдушний погляд, скривлене обличчя, на якому немає і сліду від захоплення. Той німець, той клятий німець, якого Гриша помітив ще вдень. Він уже підвівся з-за столу в холі. На столі чарка чогось спиртного і чашка кави, недоїдене тістечко. Німець прямує до проходу. Я не бачу його рук, лише голову, лише обличчя та погляд, які не віщують нічого доброго. Вичікую, сподіваюся, що це просто помилка, збіг обставин, але німець наполегливо, подекуди навіть грубо, пробивається крізь натовп. Тоді я рушаю йому назустріч. Але переді мною стає швейцар, він відштовхує всіх витріщак, і я для нього один із них. У мене немає часу щось пояснювати, бо німець уже поруч, і нарешті я бачу такий знайомий рух, яким витягають пістолет з-під піджака. Я зробив би це швидше, але німець у натовпі, не можу стріляти, бо можу влучити в інших. Не дати вистрелити йому. Я кидаюсь під руку швейцару, він не очікує такого маневру, ловить повітря, я кидаюся до німця, коли хтось чіпляє мене парасолькою, і я гепаюся. Швейцар кидається за мною, з підлоги я бачу в руках у німця букет, звичайний букет, під яким чорніє дуло пістолета! Ще мить, і Анастасія вийде на лінію вогню. Я стрибаю з підлоги, вилітаю якраз перед пістолетом, постріл. Щось гаряче б’є мене в груди, ще постріл і ще, крики. Люди розбігаються від німця, той розлючено дивиться на мене, стріляє ще, стріляє впритул! Я дивуюся, що досі живий, вихоплюю свій револьвер і стріляю у німця. Точно в голову. Він падає. Я озираюся до Анастасії. Вона перелякана, але ціла, на білій сукні жодних слідів крові. Як не дивно, на моєму піджаку теж! Але ж німець стріляв з відстані у крок!

— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! Він врятував пані Анастасію! — чую я Гришин крик. Він підбігає, хапає Кольцову, хапає мене і тягне до сходів. — Викличте поліцію! Слава Івану Карповичу Підіпригорі!

Я нічого не розумію, я мусив бути мертвим, німець стріляв упритул чотири рази і не міг промазати! Як не промазав я! Але німець залишився лежати в калюжці власної крові, а я біг сходами. На поверх до номера Анастасії. Гриша заштовхнув її всередину, ми з ним залишилися у коридорі.

— Я зараз тікаю, не хочу зустрічатися з поліцією! — Гриша збуджений і веселий. — Ну що, я віддав вам борг, Іване Карповичу?

— Чому я живий?

— Ви ж наказали подивитися номер, я й подивився. Там був заряджений браунінг. Ну, думаю, від німця всього можна чекати, то я набої забрав. Тут неподалік зброярня, купив холостих, ледь устиг зарядити. Як виявилося, недарма!

— Я зарядив його браунінг холостими набоями.

— Що?

— А як мені поліції пояснювати, що кулі мене не брали?

— Ну, тут уже, Іване Карповичу, не знаю. Вам із поліцією легше спілкуватися, вже щось вигадаєте. І ось браунінг німця, ось бойові набої. Зарядіть. А я побіг! Дуже радий був зустрічі з найкращим сищиком імперії!

Потиснув мені руку й потупотів до сходів чорного входу. Я забіг до номера, побачив там Анастасію в істериці. Налила собі великий келих коньяку і хотіла пити. Келих забрав, дав ляпаса.

— Заспокойся! Ти жива, я тебе врятував!

— Але вони не відступлять!

— Я теж! У тебе є ножиці?