Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Хочете, я квитки знайду? — запропонував Гриша, коли побачив мою зацікавленість.

— Не треба Поки подивися за одним готелем, — приїхали ми до «Сарданапала», де знову, після польових зйомок, артисти жили. Як і раніше, знімальна група цілий поверх винаймала. — Мене цікавить, чи не крутяться тут особи якісь підозрілі. Може, чутки якісь. Ось на тобі рубль на витрати, увечері я підійду.

Залишив Гришу, а сам поїхав до інституту шляхетних панянок, де мав відбуватися прийом, присвячений майбутній прем’єрі. Анастасія була вже там. За рубль мене провели всередину, ще за рубль до її гримерної, а далі платити не довелося. Тобто спочатку вона не впізнала, здивовано дивилася на мою бороду, вже хотіла покликати когось із охорони.

— Тихо, це я, Ваня, — прошепотів їй.

Вона зраділа, впустила і розцілувала Виглядала схвильованою і аж наляканою.

— Що сталося?

— Та наче й нічого, але щось коїться, — вона нервово кусала губи.

— Розповідай.

— Якісь люди з’явилися, незнайомі мені люди, щось там балакають із Плумпе та Бутурліним, і Анатоль при них. Вони щось приховують. І щось готують, так мені здається.

— Є якісь підозри?

— Ні, Ваню, я ж звичайна акторка, а не сищик. Але я відчуваю, Ваню. Знаєш, у мене є така риса, що я відчуваю неприємності, які насуваються. Це мені дуже допомагало в житті. І зараз мені страшно. Дуже страшно, — вона кривиться, тремтить, кусає губи, в неї переляк в очах.

— У тебе є кокаїн? — питаю, бо думаю, чи не паніка це у зв’язку з відсутністю порошку.

— Звісно, є! Я без нього взагалі збожеволіла б! Ваню, я спати не можу! Мені страшно. Ми знімалися в полях, купи солдатів, гармати стріляють, аероплани, а мені анітрохи страшно не було. Зараз же страшно. Тому й тобі написала Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Як ти здогадалася надіслати таємний лист?

— Мені здається, що за мною слідкують. За кожним кроком.

У двері стукають.

— Три хвилини до прогону! — каже чоловічий голос.

— Добре! — відповідає Анастасія, намагається усміхатися, і вираз обличчя в неї стає такий, що не можу її не пожаліти. Підходжу, обіймаю.

— Стасю, не бійся, я буду поруч, і все буде добре. Що ти сьогодні будеш робити?

— Зараз прогін, на прийомі буде ціла програма з піснями і танцями, потім обід у готелі Відпочинок, і увечері вже тут зустрічатиму гостей, — вона обнімає мене. — Ваню, ти ж захистиш мене? Може, я дурна, може, це нерви, але мені страшно.