Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Цей — так, але можуть бути й інші.

— Ні, бо...

— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.

— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.

— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

— Кого?

— Ну, щоб ерекція була.

— Це ще що таке?

— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.

— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.

— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.

— О, ти ще тут?

— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

— Що треба? — ані миті не вагався босяк.

— Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.