Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А ви хто? — питаю. А один з них як зацідить мене прикладом. Зацідив би, та я присів завчасно, то просвистів приклад у повітрі.

— Ви що робите? — кричу їм, а вони оточують, зараз уже кинуться бити. Револьвер-то в мене є, але в них у кожного по рушниці. Треба краще щось вигадати, аніж стрілянину вчиняти.

— Яз казенного заводу, в Шостці прикажчик! У державній справі тут! За наказом військового командування!

Кричу, наче різаний, брешу аби що, тільки б зупинити їх. Подіяло. Стали вони, щось між собою балакають. Не по-нашому, але десь я таку мову чув. На Кавказі. Вони й самі на тих абреків кавказьких схожі.

— Що тут робиш? — питає той, який бити мені хотів прикладом.

— З товаришем шукаємо поклади глини для військового замовлення. Оце зупинилися переночувати.

— Хто стріляв?

— Я стріляв. Господар наш у зашморг поліз. Я випадково побачив. Треба було рятувати, то кулею мотузку перебив.

— Звідки у мужика револьвер? — питає і дивиться з презирством.

— На фабриці видали. Ми ж у ліси їдемо, щоб було чим вовків відлякувати.

— Куди тобі, свиня, вовка здолати? — питає він презирливо. Я б йому щось відповів, та бачу, що не на часі. Він посміхається, подумав, що злякався я.

— Ану зібралися і геть звідси!

— Так ніч же.

— Геть! Щоб більше і ноги тут не було! Чи канчука хочеш?

Ото не люблю я, коли зі мною так. Але чого в житті навчився, так це того, що завжди думати треба не на один хід уперед. Ось міг я йому зараз відповісти, у бійку влізти, навіть вистрелити, до хати забігти. А далі що? І не сам же я, зі мною найкращий авіатор імперії з важливим завданням То покрутив я головою.

— Канчука я не хочу. Зараз поїдемо.

Пішов до хати. Там чекав Нестеров із сокирою, яку десь знайшов. Хоробра людина, готовий був битися, але нам подвиги зараз ні до чого. Зібралися ми, вийшли у двір. Бачимо, що вершники поруч, чекають. Запряг я коней і поїхали. Вони нас десь із версту проводжали, потім пострілами полякали, наказали більше сюди ніколи не повертатися і поїхали назад до села. Нахабні, озброєні, зі смолоскипами та на добрих конях.

— Хто це такі? І що діється? — спитав Нестеров, який так зблід, що аж уночі видно було. Я теж зблід, так зуби стиснув, що аж відповісти спочатку не зміг.

— Іване Карповичу?

— Не знаю. Нічого не знаю і не розумію. Але щось мені здається, що це якось зі змієм вашим пов’язано.