Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати... — починає Ступін після деякої перерви.

— Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.

— А знаєте, на кого?

— На Ханжонкова.

— Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.

— Не знайомий з таким.

— З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.

— Кажуть, там непогано.

— Погано те, що цей Хуммельс — німець.

— Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.

— Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!

— Що в цьому злочинного?

— Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.

— І що?

— Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!

— Хіба цього не можна робити?

— Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

— Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

— У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

— Мені точно потрібно все це знати? — питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.