Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

— А про низи? Це що, виключно про робітників?

— Про робітників, про селян, про народ, — пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

— Що? — цікавиться Бутурлін.

— І хто буде ваше кіно дивитися? — питаю прямо.

— Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

— Ні! — кажу. — Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

— Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, — впевнено каже Бутурлін. — Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

— Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ — то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? — і так далі.

— А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? — питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.

— Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, — відповідаю обережно. — І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?

— Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.

— Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, — киваю я.

— Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, — втручається у розмову Анастасія.

— Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.

— Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, — сміється акторка.

— Це факт, — усміхаюся я, і якось стало мені легко та весело, як від самого полону кавказького не було. Відчув я силу в собі і впевненість, і жагу до діяльності. Правильно зробив, що поїхав!

— Іване Карповичу, а давайте так зробимо, що наче німці хочуть викрасти пані Анастасію, — це вже граф до мене підійшов після обіду.

— Що за дурниці? — дивуюся я.