Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

— А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? — питаю Бутурліна.

— Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака Всі ці страхи — вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

— Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

— Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.

— Не смійте так зі мною розмовляти! — ображено казала Анастасія. — Я вам не якась хористка! Я — відома акторка!

— Настю, в моїх силах зробити так, що та більше не потрапиш у жодне кіно! І та це знаєш! — це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.

— Не треба мене шантажувати!

— А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.

— Я відчуваю себе проституткою!

— Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притаскалася за столом.

— Не твоя справа!

— Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!... — чується ляпас.

— Як та смієш! — ображається Анастасія.

— Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.

— Припини!

— Це та припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! — у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. — Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! — я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.

— Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.