Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, — переклав Бутурлін пояснення Плумпе.

— Траплялися, багато разів, — киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

— І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! — пояснює Бутурлін.

— Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? — лякається пані Анастасія.

— Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

— Що видав? — ошелешено питає Бутурлін.

— Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронною відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

— Який нашийник? — дивується Анастасія.

— Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

— Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, — каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив — і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

— Що це ви робите, Іване Карповичу? — зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

— Та нічого, нічого, — кажу йому і сідаю. — Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

— Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? — перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

— Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, — брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. — Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.

— І що — вони нападають на людей? — жахається Анастасія.

— Так, їм же кров потрібна Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, — кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

— О Господи! — Анастасія притискається до мене боком. — А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

— Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампі-ростріл, але допомагає.