Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А де Іван Карпович Підіпригора? Я чула, що він тут.

— Я — граф Маєвський, літературний радник Івана Карповича! — кричать граф, кидається до акторки, перечіпається через якийсь дріт, гепається і котиться підлогою. Всі регочуть, граф підхоплюється, нервово обтрушує пил з одягу, всі аплодують, бо думають, що Маєвський грав, а не такий незграбний насправді.

— А де сам він? — цікавиться акторка.

— Я тут, пані Анастасіє.

Підходжу, шанобливо вклоняюся, цілую руку. Пані Анастасія розповідає, що любить читати мої оповідки.

— Коли ви ото зникли на Кавказі, я дуже хвилювалася! Надіслала сто рублів для вашого викупу!

— Всі зібрані гроші я передав для притулку дівчат-сиріт.

— Так, я читала. Дуже добре, що гроші пішли на хорошу справу, а ви змогли втекти від розбійників! А ще краще, що ви приїхали. Бо розумієте, кіно про життя простого народу, а я те життя не дуже добре знаю. Та й наш режисер теж. Але він хоче знімати все як насправді. То тут від вас багато буде залежати! Ну що ж, зараз я перевдягнуся — і починаємо!

Вона пішла до окремої кімнати, що зветься гримеркою. Анастасія швиденько змінила одяг і вийшла якоюсь міщанкою. Я аж сіпнувся, бо не чекав, думав, що знову вона буде княжною чи принцесою. Та навіть у бідному одязі вона виглядала наче принцеса. Яка постава, яка хода, який погляд! Аж серцю приємно.

Ось почали знімати. Епізод, де Анастасія заходить до хати, найзвичайнісінької, селянської, починає піч розпалювати, щоб їсти варити. Красиво так розпалює та з таким обличчям, що відразу видно, як важко живеться їй, доньці бідного селянина.

— Правильно робить усе? — пошепки перекладає мені Бутурлін запитання німця-режисера.

— Ні, — шепочу і я. — Але красиво.

— Як ні? Стоп! — кричить Бутурлін за наказом Плумпе. — Що не так, Іване Карповичу? — дивляться на мене. І режисери, і весь майданчик. Анастасія так зовсім поглядом палить. Ох і очі!

— Все не так. У піч не так заглядає, — показую, як треба. — Рогача не так бере. І видно ж, що чавун пустий. Якщо вам правда потрібна, то ось як треба Натужно його брати, бо це ж не іграшка, а серйозна вага До того ж, у жінок простих постава не така, і голову тримають інакше.

— Та хто ти такий, щоб саму Анастасію Кольцову вчити! — зненацька кричить той самий Мефодій, що дуже вже мене не любить. — Селюк! Та що ти розумієш у кіно!

— У кіно нічого не розумію, дивитися тільки люблю. А ось на тому, як рогач тримати, знаюся, — кажу спокійно і ввічливо.

— Ото і йди звідси, тримайся за свій рогач у себе на хуторі! — цей Мефодій чомусь злий на мене, хоч я його ж уперше в житті бачу!

— Мефодію, не втручайтеся, — захищає мене Бутурлін.

— Припиніть, — каже Анастасія. — Іване Карповичу, покажіть ще, як треба по-справжньому біля пічки.

Я й показав. Вона повторила, та так точно, наче все життя ті чавуни рогачем і тягала! Ну, талант же, я аж не чекав! Потім ми ще довго сиділи, розмовляли, розповідав я, що і як у житті селянської жінки. Рухи показував, вираз обличчя. Кольцова уважно дивилася і повторювала, та так, що я аж у долоні плескав від захоплення. Бо так уже вміло!