Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А щоб відволікти увагу. Бо от зараз усі тільки й балакають про того Плумпе, що от німця привезли. А коли ви з’явитесь на майданчику, то всі вмить про нього забудуть. І хай хоч хтось потім скаже, що ми не патріоти, чи щось таке! Всі знають, що Іван Карпович Підіпригора — стовп самодержавства! Всі чули, як ви припинили заворушення в Ромнах одною палкою промовою! Ваша участь у фільмі зніме будь-які питання! Тому й важлива ваша присутність.

— Тобто тільки щоб мною прикритися?

— Ні! Ні! Нам і ваші знання потрібні, думки. Але потрібне і ваше ім’я. Я сказав усю правду. Дуже прошу вас, Іване Карповичу, поїхати. Ми хочемо зняти велике кіно, яке увійде до історії! В нас є для цього все, і нам конче потрібні для цього ви.

— Я не хочу знову мати справу з газетярами.

— А їх і не буде! Вхід до знімального майданчика закритий. Вони лише знатимуть, що ви там, і все! Ніхто не буде вам заважати!

— Ні, я не поїду, — кажу рішуче, бо в мене й так репутація ледь не бунтівника, не вистачало ще, щоб зрадником називали. Хай їм грець!

— Іване Карповичу, можна вас на хвилину? — питає Єлизавета Павлівна. Вона хоч і була у сусідній кімнаті, але все чула.

Виходжу, вона причиняє двері. Підходить до мене.

— Іване Карповичу, зголошуйтесь, — каже рішуче..

— Що? — дивуюся я.

— Вам треба поїхати з хутора, побути між людей, розвіятися.

— Я не хочу нікуди їхати!

— Я знаю. Тому прошу поїхати. Це нескладна справа, однак вона відволіче вас.

— Від чого? — дивуюсь я. Єлизавета Павлівна дивиться мені в очі.

— Іване Карповичу, ви дуже змінилися після того клятого Кавказу. Я сподівалася, що вам просто потрібен час, але бачу, що вам потрібна кардинальна зміна оточення.

— Зі мною все добре, я...

— Ні, Іване Карповичу. Не добре. Ви наче зламалися під час полону. Уляна Гаврилівна вважає, що вас зачаклували, але я не вірю в магію. Просто заважкі випробування. Але вони позаду, тепер треба забути про них і жити тим життям, яке було в вас раніше. Займатися справами, писати з графом оповідки, бути таким же сильним і веселим, як раніше. То їдьте, Іване Карповичу, прошу вас Якщо не переконала, то просто виконайте моє прохання. І Уляни Гаврилівни. Будь ласка. Поїдьте заради нас усіх.

— А в чому справа? — це прибіг граф. Прокинувся нарешті. — Що відбувається? Чому мене раніше не розбудили? Ну, чого ви мовчите? Що за змова? Це неввічливо!

— Графе, помовчіть, будь ласка, — каже Єлизавета Павлівна, як завжди переконливо.

Я не знаю, що робити. Мені не хочеться їхати з хутора, тут мені добре і затишно. Але я справді закляк. От із цим Гришею, ледь схопив його, аж тремтів увесь від нервів, а це ж простий босяк. Дрібна справа, раніше це мені було раз плюнути. Тепер же ледь спромігся. І нічого мені не хочеться, тільки б удома сидіти, спати, їсти та за Монікою споглядати.