Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ну то й що, без мене не почнуть?

— Але важливі ваші поради! Потрібна ваша присутність на майданчику! — він каже і нервово посміхається. Бреше. Щось тут не так. Не розумію, що саме, але щось не так.

— Слухайте, як вас там?

— Анатоль Куйбіда!

— Анатолю, ви оце приїхали пізно, хочете, щоб я зірвався з вами до Києва, а всієї правди не кажете. Невже думаєте, що мене легко обдурити?

— Ні, до чого тут, я...

— Навіщо я вам потрібен? — питаю різко і дивлюся в очі. Анатоль нітиться, червоніє, опускає голову, втирає чоло. — Я слухаю.

— Ну, розумієте, справа в тому, що... — він замовкає.

— Не треба нічого вигадувати, кажіть, як є. Інакше я попрошу вас звідси й нікуди не поїду.

Він мовчить, думає, потім дивиться на мене.

— Ну, вас же все одно не обдуриш, так, Іване Карповичу?

— Так.

— Ви нам потрібні, бо в нас режисер — німець.

— І що?

— Ну, а у Києві всі чекають на війну. Розповідають, як будуть бити тевтонів, і все таке. І хтось почав запускати плітки, що от ми не патріоти, виписали з Німеччини режисера, а він насправді шпигун і вибухи готує, ще там питання щодо фінансування.

— А навіщо вам режисер з Німеччини?

— Бо дуже талановитий! Сам Фрідріх Плумпе!

— Ніколи не чув.

— Ну, він маловідомий глядачам. Але справжній талант! Ми ледь його витягли, сам Ханжонков їздив його умовляти! І, звісно ж, він ніякий не шпигун, він — людина мистецтва!

— Ну, нехай, але я вам до чого?