Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, — кажу їй.

— Чим погані мої руки? — дивується.

— Руки у вас чудові просто, — кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. — Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

— І то правда. Дякую, Іване Карповичу, — торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

— Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? — питаю я.

— А чого ж не привезти, коли гроші є, — усміхається Анастасія.

— Хто такий щедрий?

— Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? — питає в мене Кольцова.

— І дався вам той народ? — дивуюся. — Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

— Про народ Мефодій написав сценарій. Він — талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

— Щось він дивиться на мене вовком.

— Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

— Так, популярність ваша просто шалена, — приєднується до розмови Бутурлін. — Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

— Супроти мене? — дивуюся.

— Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

— Той Горький — заздрісник і бере гроші у бунтівників! — каже з-за сусіднього столика граф.

— Та як ви смієте! — встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

— І як вам це кіно? — питає вона мене.

— Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя...