Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Підозріла особа!

— Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

— Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, — уїдливо вставляє граф. — Мистецтво — то література або музика, балет, а кіно є кіно — розваги для натовпу!

— Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! — урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.

Відійшов і сів під стіночкою, щоб зручно було спостерігати за машинерією знімального майданчика, схожого на мурашник: усі кудись бігали, щось тягли, робили, говорили, шуміли. На перший погляд повний безлад, але потім придивляєшся і бачиш, що кожен робить свою справу, а всім керує той німець, Плумпе. Вміло керує.

— Іване Карповичу? — підійшов до мене якийсь хлопець з нервовим обличчям. — Підіпригора?

— Так, я, — дивлюся на нього.

— Можете їхати, — каже він не так, щоб дуже ввічливо, наче візника відпускає.

— Куди? — дивуюся я.

— Для вас знято номер у готелі «Сарданапал», відпочинете з дороги.

— Та ні, я краще тут посиджу, мені ж цікаво подивитися, як кіно роблять. До того ж, режисеру потрібні мої поради.

— Не потрібні! Сценарію цілком достатньо!

— А ви хто?

— Я — Мефодій Жабченко, автор сценарію!

— Приємно познайомитися.

— Вам немає чого тут робити! — нервує хлопець.

— Як це? А насолоджуватися чарівною Анастасією? До речі, ось і вона!

На майданчику з’являється сама Анастасія Кольцова, жінка настільки гарна, що після фільму, де вона грала індійську принцесу, граф запив, зник кудись на тиждень, а потім мені його довелося визволяти з закладу мадам Стороженко у Сумах, де він заборгував добрячу суму за шампань і дівчат. Отака от руйнівна сила краси.

— Вам немає чого тут робити! — знову шипить цей Мефодій, а пані Анастасія оглядається.