Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!

— Сфотографувати? — дивуюся я.

— Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.

— Не сіпайся, — покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.

— А все одно я тебе пристрелю.

— Для чого?

— А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?

— Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.

— Чому б це я бандитові вірив?

— А ще ж босяки мої втекли. І якщо не повернуся я, то патякати почнуть, що вбили ви мене.

— Ну, і хто мене засудить за це?

— Поліція. Так чув, що у вас з поліцією стосунки не дуже добрі. Одного пристава до тюрми довели, іншому по руках неодноразово давали. Їм тільки дай до чого присікатися. А тут ось на тобі, вбили ви. Розпитувати почнуть, а то й допитувати. Ви ж нашу поліцію знаєте не гірше мене.

— Хай розпитують. Я так тебе прикопаю, що ніхто не знайде. А всім розповім, що не бачив про тебе і не чув.

— Все одно неприємності будуть. До того ж, босяки мої мститися будуть.

Регочу я.

— Скільки знаю вас, розбійників, а ще ніколи не чув, щоб мстилися. І твої тебе забудуть уже сьогодні. То не свисти.

— Ну, тут ви правий, Іване Карповичу, але ж Бог є. І вбивати людину гріх. Одна справа, коли в бою, коли один на один, обличчям до обличчя, то вже таке. А ось так, у потилицю, зв’язаного, це ж бійня якась.

— Ну, якщо тебе заспокоїть, я тобі у лоб кулю пущу.

— Не треба куль, Іване Карповичу, не треба. Немає ніякого сенсу мене вбивати! Тільки гріх та проблеми. Ви і серце своє послухайте, і розум, Іване Карповичу!

— А вмієш же ти ляси точити!