Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Тут ви праві, Іване Карповичу. О, дивіться, роздоріжжя, а на мапі його немає.

І справді, онде праворуч дорога відходила, на мапі не позначена. І дорога широка, бруківкою викладена, тільки от травою вже поросла, так наче давно нею не їздили.

— Що ж, поїдемо, подивимося, що за дива, — повернув я коней праворуч і покотив. Десь версти за чотири попереду побачили село. Велике, дворів, може, на тисячу, а може, і більше. Онде церква, а онде панський будинок на горі, дивний такий, на фортецю схожий.

— Скоро сутенітиме, то тут поки заночуємо.

— Добре. Тільки треба дізнатися, що за село і чому його на мапах немає, — нагадав Нестеров.

Біля першої ж хати у селі побачили чоловіка, що сидів просто на землі, витягнувши ноги. Сидів та підвивав, насунувши кашкет на обличчя. Я подумав, що п’яний, такий нічого не розповість, то поїхав далі. Але більше людей не видно було. Спробував стукати у ворота, але жоден не відчинив. Наче поглухли всі.

— Чого це вони так? — здивувався Нестеров.

— Та й сам не знаю, дивне якесь село.

Повернув коней і поїхав до першої хати. Господар її так і сидів під воротами та скиглив.

— Що це за село? — спитав у нього. А він наче й не почув. Довелося зістрибнути з воза, підійти, струснути за плечі, щоб повернути до тями. Так струснув, що аж кашкет із голови впав, і побачив я, що все обличчя в почорнілій крові й синцях.

— О Господи! Хто це тебе так?

— Вони! — чоловік зморено махнув рукою і так гірко заплакав, що мені аж тоскно на душі зробилося. Багато я сліз бачив і розумів, що плаче людина з якогось великого горя, а не просто так. Почекав, поки виплачеться.

— То що це за село?

— Палена Буда, — відповів чоловік. Прошепотів, бо був геть знесилений сльозами. А ще ті синці.

— О, Палена Буда! — кивнув я, наче цю назву знав. — Багатенько ми сьогодні проїхали. А не підкажете, де тут у вас можна заночувати?

— Та ніде.

— Як ніде?

— Ніхто вас не пустить.

— Це чому?

— Тому що чужих наказано не пускати.