Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Що ж, уперед, — кивнув я.

— Підготуйте віз, я зараз, — наказав Нестеров.

Я пішов запрягати двох миршавеньких коней, які удвох не варті були одного мого Чалого. Тільки запряг, коли на віз поліз якийсь мужик у потертому сюртуку та запилюжених штанях.

— Куди це ти зібрався? — строго спитав я, бо нахаб не любив. А потім звернув увагу на обличчя мужика, яке видалося мені знайомим. — Ти хто такий? — уївся я поглядом у незваного гостя. А той засміявся і стягнув з голови картуза з поламаним козирком.

— Не пізнав? — спитав він теж знайомим голосом.

— Пане поручику? — я вже заморився сьогодні дивуватися.

— Він самий. Я ж кажу, Іване Карповичу, що уважно читав усі ваші пригоди. І запам’ятав, як ви там добре маскувалися. Оце й вирішив, що краще поїду мужиком, аніж поручиком. Як, схожий на хлібороба?

— Схожі. Ану дайте руки ваші подивлюся, — роздивлявся і тільки головою крутив. Знов-таки дивувався. Бо ж пана від мужика легше за все по руках відрізнити. У панів пальці тонкі, шкіра біла та ніжна, нігті акуратні. Але ось у поручика руки були мужицькі: долоні великі, у шкіру в’їлося щось чорне, два нігті збиті.

— Петре Миколайовичу, а як ви такі руки зробили?

— О, Іване Карповичу, такі руки у всіх авіаторів, якщо це, звісно, справжні авіатори, а не абищо. Бо ж тільки тоді станеш ти авіатором, коли перебереш двигун свого аероплана та інші механізми, коли знатимеш їх як свої п’ять пальців! От тоді ти авіатор. То руки в нас наче у шоферів чи машиністів. Щоб публіку не фраппірувати, я завжди у лайкових рукавичках ходжу. Ну то що, поїхали?

— Поїхали.

Всілися ми на віз, попрощалися з солдатами, які дивилися тепер на Нестерова й очам своїм не вірили. Покотили на північ. Дорогою Нестеров розповідав усе про аероплани, якими дуже захоплювався. І так же було приємно його слухати, хоч багато чого я не розумів. Але завжди поважав, коли мала людина справу, до якої прикипіла серцем. Дуже важливо таку справу знайти, щоб і ти її любив, і вона тебе любила. Точно як із жінкою. І без справи, і без жінки — погане життя. Ото я подумав про це і спохмурнів, бо ж останнім часом навіть справи мої мене не тішили. Наче і розплутаю все, знайду злочинця, а серце не співає, байдуже йому. Сумував за Ізабеллою. А ще сни погані снилися. Все я хотів утекти кудись, сховатися, гналися за мною якісь вороги. Вранці прокинуся, а на душі погано, і не знаю чому. Тоді біг до Моніки, яка була єдиною мені радістю.

— Про що думаєте, Іване Карповичу? — обережно спитав Нестеров, який, мабуть, помітив мій сум.

— Та про справу, — збрехав я, бо людям чужий сум не потрібен. — А от ви казали, що змій п’яний був. А де питво узяв? Це ж для такого одоробла ціле цеберко потрібне і не одне.

— Та яке там цеберко! Ціла діжка! Їх же і везли!

— Кого?

— Діжки! Три величезні діжки на возах і казани ще. Попереду ото віз, на якому дівчина зв’язана, а потім вози з діжками і казанами, у яких, схоже, куліш якийсь, чи що.

— До пиятики якоїсь готувалися?

— Не знаю. Взагалі-то схоже було на весілля велике, як ото по селах буває.

— Тільки навіть на найбільше весілля по тисячі людей не збирається. Та й наречених до стовпа не прив’язують.