Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Він забирає патлатого, Ізабелла знаходить кухню, там бере пляшку вина і два келихи.

— Ходім, — каже мені.

— Куди?

— Пошукаємо місце для перевірки.

Ми піднімаємося сходами, на другому поверсі кілька кімнат. В одній кабінет, Ізабелла іде далі.

— О, те що треба, — каже вона в наступній кімнаті. Великій і багато оздобленій. Взагалі весь будинок багатий, належить, мабуть, якомусь мільйонеру — як ці бунтівники тут опинилися? Я думаю про бунтівників, щоб не думати про те, навіщо в кілшаті стоїть велике ліжко. Таке ліжко, яких я ніде досі не бачив. Хоч на нього уздовж лягай, а хоч упоперек! Десятеро там ляжуть, і не тісно буде! Оце таке ліжко! А над ним стеля у вигляді величезного дзеркала! Ото дивишся на нього, і все ліжко видно! Що за дива?

— Хочеш вина? — питає вона і помахує пляшкою. — Знайди штопор.

Я беру пляшку і тисну пальцем на корок.

— Ти що робиш? — дивується вона, а я вже корок продавив і наливаю вино у келихи. Вона крутить головою, посміхається. — А цього ти де навчився?

— А коли на весіллі прислужував. Штопорів не вистачало, то я пальцями. Усім сподобалося, то просили, щоб я і далі без штопора. Особливо гості з Петербурга були в захваті. — кажу і не дивлюся на неї. Чекав я, що важка буде справа, бо он заради неї сам генерал зі столиці до хутора мого трясся. Але щоб така важка і через жіночу спокусу важка, цього не чекав!

— Ти чи боїшся мене, Моккі? — сміється вона, така вже весела.

— Та ні, чого ж мені боятися, — стенаю я плечима.

— А чого не дивишся, відвертаєшся?

— А щоб у гріх не впасти.

— Який же то гріх, Моккі? Радість це, — каже і винце попиває. А я келих видудлив, поставив біля ліжка, і якось легко мені зробилося. Нічого, думаю, пропадати, так пропадати. Чому бути, того не минути. Аж посміхнувся. Ото буває в дитинстві, коли на горі високій стоїш, вагаєшся, хвилюєшся, а потім сів на санчата і полетів униз. І вже ніяких думок, саме захоплення.

Схопив я її келих, відставив, щоб вином ліжко не заплямити, обійняв її, зверху заліз і почав сукню задирати. Вона сміється.

— Що? — дивуюся я, а самому аж паморочиться від пристрасті.

— А пестощі?

— Які пестощі? — дивуюся удавано. Я-то не дурень, не одні чоботи виходив у заклад Розочки Шпільман, та й так стрибав у гречку, то розумію, що жінці треба Але тут же мушу бовдуром сільським бути.

— Які пестощі, питаєш? А ось такі.