Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— По бідності дане, — зітхаю я.

— До чого тут бідність? — дивується вона, розмовляє з ледь помітною іноземною вимовою.

— До того, що не дали батьки панотцю подарунка хорошого, ото він і вибрав з календаря абищо.

— Та нічого, красиве ім’я. Я зватиму тебе Моккі!

Тільки киваю я, а самого наче по голові вдарили. У черепушці дзвін іде, перед очима хмари якісь, серце стукає, повітря не вистачає, бозна-що коїться. Ніколи такого зі мною не було. А то старому собаці засвербіло в сраці!

— Поїхали! — це Куровський виїхав на бричці з двору трактиру. Впевнено їздить, як справжній візник.

Ми застрибнули й помчали.

— Мокію, віддай Ізабеллі піджак, — каже Куровський.

— Мені не холодно, — заспокоює вона.

— Сукню її приховай, а то швидко нас знайдуть. І сама сховайся, щоб не видно тебе!

Я піджак зняв, дав Ізабеллі, вона якось хитро на сидінні вивернулася, лягла мені на коліна, піджаком прикрилася, наче й немає її. Далі їдемо, а я сиджу, наче кам’яний. Бо такого цінного вантажу ще на колінах не тримав. Ось ми за місто виїхали. Куровський коня наганяє, той аж летить дорогою. Ліворуч озеро якесь з’явилося. За розміром велике, але таке мілке, що і по пояс немає. Он у ньому люди ходять, чорні, наче шахтарі.

— Що це вони роблять? — дивуюся.

— Це Куяльницький лиман, — пояснює Ізабелла, яка з-під піджака визирнула, подивилася і знову сховалася. — В ньому солі, кажуть, корисні. То ото люди натираються, лікуються.

— Перший раз чую, щоби багном лікувалися! — дивуюся я. — Оце б кому сказав у нашому селі, то не повірили б люди.

їдемо далі. Ось дачі почалися, минаємо їх, аж поки Куровський не зупиняється біля високого паркану з дикого каменю. За парканом будинок у два поверхи, палац майже. Куровський з брички зістрибнув, постукав у ворота Не просто так постукав, а наче код якийсь вибив. Але одразу не відчинили йому, спочатку з другого поверху подивилися, хто приїхав. Потім тільки ворота відчинили, і заїхали ми у двір, весь заплетений зверху виноградом. Он висять китиці, хоч стрибай та їж.

Дивлюся, що ворота нам відчиняв молодий хлопець. Патлатий, в окулярах, мабуть, зі студентів. Коли побачив, що Ізабелла в мене на колінах лежала, то дуже розлютився.

— Хто це такий? — питає у Куровського і на мене дивиться, наче чорт на хрест.

— Це останній персонаж. Людина з народу, — пояснює Куровський.

— Та в нього пика хохляцька! Ти подивися! — дратується патлатий.

— Ти на свою подивися. Наче щур поголився, — сміється Ізабелла.