Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що ви так довго! — дратується патлатий. То він ревнує Ізабеллу?

— Ну, він же не ти, не вийшло з ним швидко, — каже вона і сміється хрипко. — З усіх найкращий, скарб справжній. Пощастило вам! Щоправда, алмаз цей до діаманта ще треба шліфувати і шліфувати, але то дрібниці.

— Проститутка! — кричить патлатий, щось іще лається, тільки все далі та далі. Бо засинаю я. Прокинувся вже ближче до вечора Ізабелла мене розбудила Була вже одягнена у іншу сукню, не менш красиву.

— Ну що, відпочив, герою?

— Відпочив. А чого я герой?

— Ну, я ж бачила, як ти людей Бєні Кріка розкидав, наче груші, Фіму Ширмана по голові пригостив.

— А ти їх знаєш? — наче лякаюся я.

— Та їх тут усі знають.

— Небезпечні, мабуть?

— Ну, опісля таких подвигів у руки їм краще не потрапляти. Але за Ширмана я тобі вдячна Давно треба було цього покидька по голові кийком почастувати. Одягайся і ходімо вечеряти.

— Зачекай, — дивлюся на неї. — А що тут відбувається?

— Тобі щось не подобається? — сміється вона.

— Та чого ж, подобається, дуже навіть подобається. Тільки якось дивно. Що за робота не кажуть, вином поять, знову ж таки, ти. Як таке може бути?

— Може. Нечасто, але може. Пощастило тобі, та й ти сам заслужив. Одягайся.

Дивлюся, а на стільці біля ліжка одяг новий лежить. Штани, сорочка, шкарпетки, онде і черевики.

— Це за рахунок платні? — кривлюся я.

— Ні, це я з реквізиту взяла, не хвилюйся. Ходім.

— А це що таке? — тримаю якесь диво з білої тканини. Тобто я знаю, що це, але ж мушу селюка зображувати.

— Це, Мокію, труси. Під штани одягаються.

— А що це за ґудзики? — вже насправді дивуюся я, бо от труси в мене були, а з ґудзиками — ні.