Ну і почалося. Чесно скажу, що хоч у Києві мене як заслуженого філера охоронного відділення найкращі дівки пані Рози обслуговували, та й у Ромнах мав знайомства жіночі серед модисток та хористок, але ось що ця Ізабелла витворяла, так багато такого, що і не чув.
— Ти що робиш? — дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.
— А що? — сміється вона.
— Чоловік зверху мусить бути! — брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.
— Хто сказав?
— Та всі знають!
— А ти спробуй, щоб ось так! — сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:
— Ну що?
А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.
— Стій! — це знову отямився, аж підхопився. — Ти що витворяєш!
— Що? — всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.
— Хіба так можна?
— А чому ні?
— Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! — шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.
— Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а все — диво Боже, яке можемо застосовувати для власного задоволення як хочемо.
— Ні, у пеклі горітимемо!
— Пекло колись, а рай зараз!
— Ох!
Що ти їй скажеш? Повністю голову я втратив. Вже і так, і сяк, і перетак. Патлатий двічі у двері стукав, кричав, щоби ми швидше. А Ізабелла мене тримає, шепоче, що не треба швидше, треба краще. Ще, ще і ще...
Кубирялися довгенько. Та так, як ніколи в житті мені не траплялося. Воно-то у тієї ж пані Рози що хоч замовити можна було, на все майстрині. Такі збочення робили, що й не вигадаєш, але я цього берігся, бо ж воно все, що в міру, від Бога, а все, що занадто, то від диявола. І ото не треба вигадувати, як би ще тілу догодити, бо швидко воно балується і все йому більше треба та нового, а це вже у пекло шлях. Отож завжди я від надмірності в ліжку берігся і як звик, так і відпочивав, за новим не гнався. А тут же не я гнався, а мене гнали. Так ця Ізабелла мене виснажила, наче відьма, що на козаку літала. Розкинувся я на ліжку, перед очима марево якесь, приголомшений весь, чую, як знову патлатий у двері стукає, а й поворушитися не можу. А Ізабелла підвелася, попленталася відчиняти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша: Назустріч славі“ на сторінці 88. Приємного читання.