Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Ну і почалося. Чесно скажу, що хоч у Києві мене як заслуженого філера охоронного відділення найкращі дівки пані Рози обслуговували, та й у Ромнах мав знайомства жіночі серед модисток та хористок, але ось що ця Ізабелла витворяла, так багато такого, що і не чув.

— Ти що робиш? — дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.

— А що? — сміється вона.

— Чоловік зверху мусить бути! — брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.

— Хто сказав?

— Та всі знають!

— А ти спробуй, щоб ось так! — сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:

— Ну що?

А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.

— Стій! — це знову отямився, аж підхопився. — Ти що витворяєш!

— Що? — всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.

— Хіба так можна?

— А чому ні?

— Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! — шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.

— Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а все — диво Боже, яке можемо застосовувати для власного задоволення як хочемо.

— Ні, у пеклі горітимемо!

— Пекло колись, а рай зараз!

— Ох!

Що ти їй скажеш? Повністю голову я втратив. Вже і так, і сяк, і перетак. Патлатий двічі у двері стукав, кричав, щоби ми швидше. А Ізабелла мене тримає, шепоче, що не треба швидше, треба краще. Ще, ще і ще...

Кубирялися довгенько. Та так, як ніколи в житті мені не траплялося. Воно-то у тієї ж пані Рози що хоч замовити можна було, на все майстрині. Такі збочення робили, що й не вигадаєш, але я цього берігся, бо ж воно все, що в міру, від Бога, а все, що занадто, то від диявола. І ото не треба вигадувати, як би ще тілу догодити, бо швидко воно балується і все йому більше треба та нового, а це вже у пекло шлях. Отож завжди я від надмірності в ліжку берігся і як звик, так і відпочивав, за новим не гнався. А тут же не я гнався, а мене гнали. Так ця Ізабелла мене виснажила, наче відьма, що на козаку літала. Розкинувся я на ліжку, перед очима марево якесь, приголомшений весь, чую, як знову патлатий у двері стукає, а й поворушитися не можу. А Ізабелла підвелася, попленталася відчиняти.