Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— У підвал їх, — наказує Куровський. Видно, що досвідчена людина, бував у бувальцях.

Ми затягуємо всіх нападників у підвал, туди ж і Жака Шампаня, щоб не скиглив. Лікар з медсестрою вже втекли. Я швидко одягаюся.

— Все, більше нам тут нічого не треба За мною! — наказує Куровський.

Лізе через вікно у двір. Вона за ним, а я останній. Куровський веде впевнено, знає стежки дворами. Диви, який молодець, підготував шляхи для відступу.

— А ти колись фотографувався? — питає мене.

— Одного разу, коли до Олександрії на ярмарок їздили. З дядьком. Така добра фотографія вийшла! Ми у вишиванках обидва, дядько з бубном, а я зі скрипкою!

— Що, вмієш грати?

— Та ні, для краси, щоб у селі показати.

— Добре, — киває Куровський.

Фотографуватися? До чого тут це?

— Нам тікати з Одеси треба, — кажу йому. — Ці бандити нас шукатимуть.

— Шукатимуть, але не знайдуть, — Куровський каже це впевнено.

— Вони всю Одесу в руках тримають, я про них чув, — попереджаю.

— Всю, та не всю! — сміється Куровський, і я йому вірю.

Ми пройшли кілька кварталів, потім повернули до якогось трактиру. Куровський наказав чекати, а сам зайшов усередину. Ізабелла подала мені руку.

— Ізабелла.

Я дивлюся на руку, наче баран на нові ворота Вона сміється.

— Тебе як звати?

— Мене — Мокій, — я кривлюся, що не здогадався вигадати красивіше ім’я. Хоч би Олександр або Костянтин. А то Мокій, тьху! Потім кривлюся, що оце таку дурницю подумав.

— А що за ім’я таке?