Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Та не мають. Про цей же будинок було відомо тільки Генріху.

— А якщо звідси хтось до міста піде?

— Ніхто не піде. Двері всі зачинені, до закінчення зйомок усі тут будуть.

— Зйомок? Це що таке? Кого і звідки знімати? — хвилююся я. І удаю, і не вдаю, бо нічого не розумію. Чекав, що, може, бомбу якусь мантачать есери чи ще щось, а тут зйомки якісь.

— Побачиш скоро. Ходім. Бери мене під руку.

Узяв я Ізабеллу, і пішли ми. Вона поруч, я ото згадую, що в ліжку було, організм знову вирує, доводиться аж уперед нахилятися, щоб приховати хоч трохи буяння тілесне. Аж сам собі дивуюся. Завжди я не поважав людей, якими не голова водить, а передок. А тут сам ледь не таким став. Спустилися ми на перший поверх, а там за сходами вхід до великої зали. У залі свічки горять, столики, наче в ресторації якійсь, люди сидять. За одним столиком Куровський, Олексій і патлатий. Одне місце за столиком є, воно вільне. Далі ще три столики. За одним жидок якийсь сидить і дві жіночки років за тридцять. У одної наче обличчя знайоме, але де бачив — не пам’ятаю. Ще за одним столиком троє чоловіків сидять. Двоє звичайних, чимось обличчя в них теж начебто знайомі. А третій — чорний, мов смола.

— Що це за шахтар? — пошепки питаю в Ізабелли. Вона сміється.

— Це Леопольд, наш колега.

— А чого він такий? — дивуюся я. Тобто я то про негрів чув, читав у журналі «Навколо світу», що є країни, які всі геть заселені отакими чорними, які на мавп схожі і дикуни страшенні, у магію вірують і людей їдять, наче курку.

— Який?

— Може, помити його? Шахтарі у Юзівці, коли зі зміни повертаються, так теж такі чорні. А потім під водичку стануть, милом намажуться і вже люди як люди.

— Ні, цього не відмиєш, він з народження такий. Сідай.

Ми з Ізабеллою сіли за незайнятий столик. Миттю до нас підійшов хлопець у чорному костюмі, з рушником на руках, спитав, що бажаємо на вечерю. Я занервував, сиджу наче у сливах, перелякано дивлюся на Ізабеллу, мовляв, рятуй!

— Я замовлю, — посміхається вона і замовляє щось. Хлопець записує. В трактирах таких половими називають, а в рестораціях — офіціантами. Мені по службі багатенько доводилося з офіціантами спілкуватися, бо багато чого вони чують і бачать, коли клієнтів обслуговують. Ось цей наливає нам вина в келихи і йде. Ізабелла піднімає келих. — Ну що, Мокію, вип’ємо.

— Чого ж і не випити? Як у нас у селі кажуть: будьмо! — радію я. Цокнули ми келихами, вони кришталеві, наче дзвоники дзеленчать. Ковтаю винце і кривлюся. Бо кисляк. У панів зветься це сухим вином Тільки нічого воно не сухе, а мокре і несмачне.

— Чому ти кривишся, Мокію?

— Та кисляк якийсь. У нас у селі зі слив вино роблять, так ото вино! Солоденьке і таке міцне, що недосвідчена людина після кухля вже не підведеться. А досвідчена після другого тільки говоритиме, бо розуму вино не позбавляє, а ніг — так дуже навіть швидко!

— Ну, то не вино, мабуть, а бражка, — посміхається Ізабелла.

— А це хіба вино? — дивуюся я. — Конпот, та ще й кислий. Як ото в спеку схочеться холодненького, так можна і такого, а зараз би чогось міцнішого, для апетиту.

— Тоді портвейну. Чув про такий?