Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Заспокойтеся!

— Я вб’ю його! — кричить Боротянський.

— Вбивай! І Поліна загине! — кричить обхідник. — А якщо ти залишиш мені життя, я залишу тобі її!

— Що? — питає Боротянський, який вмить слабшає в моїх руках і вже не виривається.

— Залиш мені життя, не вбивай! І я стану твоїм слугою. Я буду добувати кров для Поліни, і вона буде жити! Вона буде твоєю! Вона надзвичайна жінка, вона...

Я стріляю йому в голову. Акуратна дірочка в лобі, подив у його очах і смерть.

— Матір Божа! — видихає граф.

— Що ви зробили? — ошелешено питає Боротянський.

— Те, що мусив, — спокійно кажу. — Цей покидьок почав спокушати вас Не можна давати злу спокушати себе, бо обов’язково програєш. Він убив сотні діточок, він був небезпечний та підступний. Я мусив убити його, щоб зупинити.

— Але... Поліна... — розгублено каже Боротянський.

— Якщо цей покидьок брехав, то вона житиме. Якщо ні, то помре.

— Я не хочу, щоби вона помирала!

— Володимире, не все в цьому житті відбувається так, як ми хочемо. Одягайте її, і треба їхати звідси.

Коли всі вийшли з хати, я підладив її. Навколо багато слідів, але знову пускався сніг, починав дути вітер, тож до ранку все буде сховане.

Ми зібрали коней, запрягли в сани і поїхали. Боротянський довіз нас до Ромен, сам поїхав у свій маєток. Я забрав Уляну Гаврилівну та Моніку, ми повернулися на хутір. Там я поховав бідних песиків і почав жити далі. Граф гостював у мене кілька днів, ми удвох вигадували, як треба написати про цю історію, щоб пустили у друк. Багато чого довелося змінити.

Тим часом обгоріле тіло обхідника знайшли у його спаленій хаті. Біля тіла знайшли залишки пляшки й вирішили, що обхідник напився, не зачинив грубу, заснув і згорів у пожежі, що розпочалася. Ніхто за ним не плакав, вкинули у землю і забули. Також не згадували, де ділася його сестра. Немає і немає.

Голубовського відпустили, бо приїхала та жінка, з якою він зустрічався в ніч, коли загинула дитина. Дякувати Богові, жінка була католичкою (за православну його б зі світу зжили), а ще погодилася дати свідчення, тож прикажчика відпустили. Але роботу він утратив і скоро поїхав кудись. Казали, що в Америку, про яку так запально розповідав.

Поступово про цю історію почали забувати, тільки я пам’ятав, і коли минув місяць з часу останнього вбивства дитини, поїхав до Боротянського. Він зустрів мене зблідлий і виснажений.

— Що з нею? — спитав я, хоча відповідь була на обличчі господаря.

— Вона вмирає.