Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Всі так думали, що втопилася десь. А потім через два роки хтось поставив перед двором діда мого корзинку з малюком І запискою від мами, в якій вона просила дитину не кидати і виростити.

— Нічого собі! І що далі? — граф захопився, дуже вже він любить історії всілякі.

— А нічого. Дід мій був норову суворого, то приймати мене відмовився, наказав у Полтаву відвезти до притулку. Але дядько мій, що вже жив окремо, забрав мене собі. Бо дуже сестру свою, матір мою, любив.

— І що далі?

— Що? Виріс я.

— А мати?

— Більше про неї нічого не чув.

— Що ж із нею сталося?

— Не знаю. Але ото в колисці, в якій мене привезли, простирадла були батистові, дорогі. То по селу чутки ходили, що вона з кимось зв’язалася багатим і родовитим. А як насправді було, то не відомо.

— Нічого собі у вас історія, Іване Карповичу! А чого ж ви мовчали? — знову кричить Маєвський, який і без коньяку гучний, а з коньяком так наче патефон якийсь.

— Тихіше, графе. Я не казав, бо ви не питали.

— Не питав, бо не знав! Слухайте, а якщо батько ваш невідомий, то чого ви Карпович?

— Дід мій дуже коропів смажених любив. То наказав записати мене Карповичем, мовляв, що батько мій Карп, і аби дід його знайшов, то з’їв би.

— А Підіпригора звідки?

— Підіпригора — дідове прізвище, яке мені дядько мій дали.

— Ох, Іване Карповичу, та про ваше походження можна роман цілий написати!

— Ні, наполягаю, щоб ви про це нічого не писали! — кажу строго.

Граф обіцяє, але знаю я ціну його обіцянкам. Сказати Маєвському таємно — наче серед ярмарку заволати. Ну, то нехай. Граф же думає, що тільки в нього уява та вигадки, а всі інші на те не здатні. Дуже навіть здатні.

Посміхаюся я, ще трохи побалакали ми, а потім Маєвський задрімав. Ну, воно важко було не задрімати, після такого обіду, яким нас Уляна Гаврилівна пригостила. Я тихенько підвівся і пішов до Моніки. Вона біля Уляни Гаврилівни совалася у люльці. Мене побачила, усміхнулася.

— Тато! Тато! — сказала і потягнулась до мене.