Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

О, думаю, якщо він буде і війну описувати, як мої історії, то це така каша буде, що гречки жменька, а все інше сіль та перець насипом.

— Ех, Іване Карповичу, в які прекрасні часи ми живемо! — зітхає Маєвський.

— Чим же прекрасні? — дивуюся я, бо ото дуже вже не подобається мені війна.

— А тим, що після здолання ворогів зовнішніх ударять і по ворогах внутрішніх, бунтівників усіляких здолають, після чого такий тут рай буде! Та ще з виходом до Адріатичного моря. А там сів на корабель — і в Італії! Ох, Іване Карповичу, яка чудова країна та Італія! — каже граф і як ножем по серцю мене ріже.

— Ви там наче були, — кажу.

— Не був. Але багато читав про неї, альбоми дивився. Прямо рай Божий на землі. Треба буде обов’язково й Італію захопити.

— Навіщо?

— Ну, там же Папа Римський сидить. Треба на нього натиснути, щоб ото не комизився, а повертався у православ’я, разом зі всіма своїми вірними.

— Графе, ви ж поляк наполовину, а таке кажете!

— І на крихту я не поляк! — знову аж кричить Маєвський. — Я — руська людина!

— Ваш же дід у польському повстанні участь брав.

— Не дід він мені! Не дід!

— А по матері предки, які з роду Осик, так ті з Мазепою були, — кажу я, бо колись читав про рід Осик-Маєвських у книзі про дворянські роди Полтавської губернії.

— І вони мені не предки! — дратується граф.

— Та не кричіть, справа ваша, хто ваші предки, — заспокоюю його я.

— А от ваші хто? — питає гнівно граф.

— Мати з селян, а батька не знаю.

— Як не знаєте? — дивується Маєвський.

— А так. Мати моя втекла з дому, бо її хотіли віддати за старого, але багатого мірошника. Він їй нелюбий був, але батьки наполягали, то вона втекла. Вийшла одного разу вночі й не повернулася.

— Самогубство? — лякається граф, який ніколи не сильний був у логіці.