Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Я спалив усі ті книжки, всі до одної, хоч як граф мене не переконував, що цього не можна робити. Спалив, уважно перетрусивши все кочергою, щоб і клаптика цілого не залишилося. Тільки залізні остови обкладинок. Потім сів чекати. Десь уже ближче до вечора у чудовиська почалися судоми. Він бився в них кілька годин, і на це страшно було дивитися. Маєвський аж із хати вийшов, а я тримав вовкулака на прицілі. І дивився, як чудовисько перетворюється на людину. Коли судоми закінчилися, переді мною лежав обхідник. Весь у крові, з декількома важкими пораненнями. Я перев’язав їх, бо не хотів, щоб обхідник помер раніше, аніж я того схочу.

Нарешті він розплющив очі. Побачив мене і вишкірився, аж зарикав.

— Що, потворо, не чекав, що я тебе вполюю? — спитав у нього.

— Тобі просто пощастило, великий слідчий Іване Карповичу, — він недобре посміхнувся.

— Як ти ставав вовкулаком?

— Я не хочу з тобою розмовляти.

— Може, це допоможе? — я дістав із печі розпечену кочергу. — Ні?

Я побачив, як він напружився, і зрозумів, що він не вміє терпіти біль.

— Повторити питання?

— Навіщо тобі це знати?

— Треба, — я підніс кочергу до нього, і він затремтів, голий та жалюгідний.

— Я розповім, розповім!

Я поклав кочергу в піч, щоб не холонула. Не відводив погляду від обхідника, тримав у руці револьвер.

— Я ставав вовкулаком, коли пив зілля.

— Зілля? Хіба від зілля можна стати вовкулаком?

— Можна.

— Але чому ти не виходив на полювання у повний місяць?

— Щоби не зустріти справжніх вовкулаків.

— Що? Яких це справжніх?

— Уроджених. Вовкулаків від батька.