Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ні, я... ми мусимо розповісти всім про небезпеку! А що як є ще чудовиська, які діють в інших повітах? Ми мусимо захистити дітей! — кричить Маєвський, який, мабуть, уже бачив у мріях цю історію в журналі, історію, яка б чудово продавалася, бо люди охоче платять за жах і щасливе закінчення.

— Про це ніхто не мусить дізнатися, — наполягає Боротянський, який значно краще від графа розуміє, що і як у нашому Отєчєстві.

— Але як тоді бути з Голубовським? Його ж звинувачують у вбивстві, яке насправді скоїв вовкулака! — питає спересердя граф.

— Ніяк не бути! Зараз усіх влаштовує, що винен у вбивстві жид, він зізнався і буде засуджений. Одне вбивство, злодій є, він буде покараний, і все добре. А якщо випливе, що вбивств сотні, що поліція нічого не робила, влада не помічала, то від цього гірше буде всім! — пояснює Боротянський.

— Але Голубовський не винен! — кричить граф.

— Він — жид! Чого ви так хвилюєтеся за жидів? — не розуміє Боротянський.

— Я хвилююся за правосуддя і справедливість! — не може заспокоїтися граф.

— Спокій Отечества важливіший, аніж справедливість, тим більше щодо до якогось жида!

— Держава, побудована на брехні та несправедливості, загине, наче Вавилон! — граф так розійшовся, що схопив рушницю і гепнув нею по підлозі саней. І тут пролунав постріл. Маєвський заверещав і випав з саней у сніг. Коні понесли. Боротянський ледь їх спинив.

— Швидше! — кричав я графу, який біг до нас Ми були неподалік від хати обхідника, і він міг почути постріл. Нарешті переляканий Маєвський стрибнув у сани, і я нагнав коней. Граф почав вибачатися, що не хотів стріляти, що це вийшло випадково.

— Мовчіть! — рикнув я.

Ми поступово наближалися до хати обхідника. Здавалося, що сани повзли, наче слимак, хоча коні вибивалися з сил. Я заспокоював себе тим, що якщо обхідник спробує тікати, то йому теж доведеться борсатися у глибокому снігу. А в нього поранена нога.

Ось нарешті ми викотили до хати обхідника. Бачили все, що навколо, йому було не втекти.

— Володимире, візьміть рушницю, — наказав я Боротянському.

— Дайте мені хоч револьвер, — попросив граф. Він весь аж тремтів від нервів.

— Не дам. А то ще перестріляєте нас І мовчіть.

Ми зупинилися біля залишків паркана. Ми з Боротянським вилізли з саней і пішли до хати, наставивши зброю. Снігу майже по пояс. Показав Боротянському, щоб тримався під стіною, бо в обхідника був револьвер. Треба було берегтися, щоб він не перестріляв нас із вікна. Тиша, наче в хаті нікого і немає. Але є, коли під’їздили, бачили дим з димаря, хтось пічку топив. Я чую якийсь тупіт усередині хати. Потім два різких кроки. І вже біжу до двох вікон, що виходили на вулицю. Дзенькіт розбитого скла, крик графа та іржання коней. Я вискакую з-за рогу і бачу, як коні тупцюють дибки, а потім кидаються тікати. Не дивлюся в їхній бік, бо бачу величезну чорну постать, що стрибає по снігу. Якби чудовисько було на чотирьох лапах, воно б встигло видертися на насип і сховатися за ним. Але задня лапа в бинтах, інша лапа послизнулася, вовкулака впав у сніг, тут же підхопився, та цієї миті мені було достатньо, щоби я видихнув і прицілився. Постріл збив чудовисько вже на самому верху насипу. Вовкулак упав, підхопився, я вистрелив із другого ствола. І вже біг із револьвером. Дерся на насип, побачив як вовкулак, що скотився униз, намагається бігти до лісу, сховатися за деревами, які могли його врятувати. Я випустив у нього всі сім набоїв з револьвера. Влучив мінімум п’ять разів. І чудовисько впало. На насип заліз Боротянський, що важко дихав. Я вихопив у нього рушницю і поліз униз, де борсалося чудовисько. Воно було все в пораненнях, але ще живе. Навіть спробувало кинутися до мене, то довелося розстріляти вовкулаку обидві передні лапи. Тепер він лише борсався у снігу і ричав. Здоровезний. Удвічі, якщо не втричі більший за найбільшого вовка. Він стікав кров’ю, але якою ненавистю були налиті його очі!

— Володимире! Потрібні мотузки!

— Для чого?

— Перетягнемо його до хати!