Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ну, жити буде, але на ногу ще довго не ставатиме. А може, і кульгатиме, якщо сухожилля пошкоджені. Воно б лікарю подивитися, а я що, я — фельдшер, тільки й того, що рану обробив та забинтував. А чого ви цікавитесь, Іване Карповичу?

— Нічого підозрілого в хаті не помітив?

— Ні. Тільки то ж не хата, а якась біда. Стара, брудна, вже сто років не білена, підлога земляна, пічка облуплена. Я ото в російських губерніях працював — там останні п’яниці в кращих живуть.

Подякував я фельдшеру, автограф на журналі залишив і пішов. Згадував того Федьку, але наказав про нього не думати, бо ж вовкулаку треба шукати, дітей рятувати. Ішов-ішов, а потім зупинився. Наче ото блискавкою мене вдарило! Побіг знову на станцію, там дещо дізнався, далі візника взяв і до бібліотеки. Мене туди пускати не хотіли, бо ж мужик, добре, що Маєвський якраз виходив.

— Перевірив усе, Іване Карповичу! З тих дат, які ви дали, жодна не випадала на повний місяць! А що це за дати?

— Мапа повіту у вас є? — питаю.

— При собі — ні, але онде книгарня, там купити можна.

— Купіть, будь ласка! Тільки швидше!

Граф пішов купувати, я чекаю, аж тут під’їхав Володимир Боротянський.

— Іване Карповичу, доброго дня!

— Доброго дня.

— Як там моя справа? — питає пан.

— А зараз дізнаємося!

Маєвський з малою вийшов, я її розстелив, узяв список зі вбивствами дітей і почав по черзі на мапу наносити. Половину наніс, а вже все зрозуміло стало. Бо наче по колу ті випадки траплялися у селах у діаметрі десь верст від десяти до тридцяти. І строго за рухом стрілки годинника все відбувалося, тобто наче хтось навмисне слідкував, щоб не абиде вбивати, а суворо по черзі. За два роки виходило коло і починалося нове. А центр кола був приблизно на порожньому місці мапи, де лиш болота були позначені та залізнична колія. На мапі більше нічого позначено не було, але я ж то знав, що там хата обхідника Монтяна стоїть! Того самого, який з’явився тут одразу після того, як запрацювала залізниця. Тобто сімнадцять років тому. І список лікаря Коцюби починався теж сімнадцять років тому!

— Володимире, чи не хочете до нашого знайомого з’їздити? — закричав я.

— До кого це? — здивувався Боротянський.

— До обхідника!

— Навіщо? — він аж злякався.

— Бо є в мене серйозна розмова! Їдьмо! Тільки заїдемо по зброю!

У Хомутинського забрали мій арсенал і вирушили, не зволікаючи ані на мить.