Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що ви маєте на увазі, Іване Карповичу? — вона уважно дивиться на мене.

— Що хтось збирався вбити дядька, а вбив усю його родину.

— Хто міг хотіти вбити дядю? Його там усі в Чернеччині любили! Досі на Великдень і Різдво надсилають подарунки! І поліція тоді запевнила, що нещасний випадок. Дядя щось казав про вовка, але ви ж розумієте, що це дурниці.

— Чому?

— Іване Карповичу, ну всі ж знають, що вовки бояться вогню! Приказка навіть є — «боїться, як вовк вогню». То звинувачувати вовків у пожежі — це, м’яко кажучи, дивно.

— Ну так, ви праві, іноді моїй уяві потрібна вуздечка. Я дуже дякую, мушу йти, мабуть, ваш чоловік скоро прийде.

Єлизавета Павлівна посміхається.

— Мій чоловік, Іване Карповичу, вже кілька років як живе окремо.

— Справи служби? — ввічливо цікавлюся.

— Перманентне блядство, — каже вона, і я аж сіпаюся, бо не чекав такої грубої лайки від такої інтелігентної жінки.

— Це як? — про «блядство» я начуваний, але не знаю, що значить оте «перманентне».

— Мій чоловік не пропускав жодної спідниці, яка йому траплялася. Причому я б не сказала, що він був такий уже ненаситний у ліжку. Принаймні зі мною. Але у гречку стрибав, наче на службу ходив. Мені набридли постійні скандали, і я вигнала його. Тепер ми живемо окремо, він у Чернігові, а я тут. То можете не поспішати.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся. Одним словом, вибрався з Бахмача лише наступного дня. І потім став вчащати частенько. Але то потім, а тоді приторохтів потягом до Ромен, пішов забирати сани, а там на мене вже чекали. Аж семеро поліцейських на чолі з самим паном справником. Поки вони бігли до мене, розставивши руки, наче баба за куркою, я б міг їх усіх перестріляти чи просто втекти. Але почекав, поки вони добігли.

— Ви заарештовані за конокрадство! — крикнув мені справник. — В’яжи його!

От уже здивував так здивував. Мене, за конокрадство? Та чи зовсім показилися?

— Пане справнику, ви тверезий чи не дуже? — питаю, а справник на мене як кинеться, наче собака на кота.

— Як розмовляєш, смерде! — і кулаком хотів в обличчя. Та я відхилився, справник кулаком по повітрю пройшовся, на ногах не встояв і гепнувся. Якісь у нас поліцейські слабкі на ноги. Але підступні.

— Напад на поліцейського чина! Взяти його! — верещить з льоду, плазує, ніяк підвестися не може. Ідуть до мене поліцейські. По обличчю видно, що лячно їм, але ж начальство вимагає. Міг би їх розкидати, наче курчат, але не став, бо то вже бунт і підсудна справа Дав себе узяти, обшукати, наручники одягти. Тільки після цього підскочив до мене справник, бачу, що сміливий став, хочеться йому кулаки почесати.

— Пане справнику, воля-то, звісно, ваша, але бити б себе не рекомендував, бо пам’ять маю добру.

— Погрожуєш мені! — верещить він.