Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Попереджаю.

— Та я тобі! — замахується він, але так неквапливо, що поліцейські встигають узяти начальство під білі руки і відвести подалі.

А мене ведуть до холодної. Кажуть, що звинувачений я крадіжці саней та коней прикажчика Голубовського, які належать полковнику Кармазіну.

— Прикажчик Голубовський сам мені ті сани дав! — дивуюся.

— Значить, він твій поплічник! Удвох під суд підете! — кричить справник.

Отак мене і запроторили до холодної, мабуть, з особливої поваги, кинули мене до окремої камери. Холодно у ній та сиро, і ані тобі матраца, ані ковдри. А воно ж зима. Добре хоч кожух при мені. Але потім приніс один стражник соломи тюк.

— Невже теплішої камери немає? — питаю я.

— Хто?

— Та є. Тільки наказали вас морозити.

— Та пан справник. Але він би сам не наважився, бо боязкий. Хтось йому велів, — шепоче мені стражник. Він же згодом мені і чаю приніс Дивуюся я його доброті, бо ж ризикує людина супроти начальства йти.

— Володимир Боротянський наказали вам передати, що намагаються вас звідси витягти, щоб не хвилювалися ви, — каже він і тим пояснює свою старанність.

— Передайте йому, щоб він на хутір до мене з’їздив, попередив моїх, що ще кілька днів мене не буде, щоб не хвилювалися.

— Добре, передам. А ось вам іще ковдра Тільки вдень ховайте її.

— Сховаю.

Охоронець пішов, я на соломі влаштувався і сів думати про справу діточок загиблих. Страшна річ, про них думаю, а сам за Моніку хвилююся. Тільки те й заспокоює, що собачки їх з Уляною Гаврилівною охороняють, які нікого не пропустять, хоч кількох вовків задеруть.

— Іване Карповичу! — несподівано чую я шепіт, хоча сам же в камері. З кутка шепіт. Підійшов, а там дірочка маленька продовбана, до сусідньої камери. — Іване Карповичу!

— Слухаю.

— Це я, Михайло Голубовський.

— А, Михайло! Я через ваші сани тут опинився.

— Я знаю. Але вони права не мали. Бо майном розпоряджаюся я, сам полковник за кордоном На підставі чого вирішили, що ви вкрали?