Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Як?

— Завтра вночі відчинять мені двері. Можу і за вас попросити. Втечемо разом.

— Куди?

— Нас сани чекатимуть. Довезуть до станції, там сядемо на нічний потяг і поїдемо на південь.

— Та спіймають нас!

— Не спіймають! У мене фальшиві документи будуть, і вам зробимо.

— І ото все життя ховатися? — дивуюся я, бо от що значить не відає людина, як у підпіллі важко жити.

— Ні! В Одесі сядемо на пароплав і поїдемо до Америки! А там вільна країна! Хоч для жидів, хоч для мужиків!

— Як таке може бути? — дивуюся.

— А так! Усі там рівні права мають. Хоч ти хто, але там кожен собі пан! Можна там жити і не боятися, що якась морда поліцейська буде тобі вказувати, що робити і як!

Аж замислився я, бо якось не думав, що є країни, відмінні від нашого Отечества Чи не бреше жид? Хоча який йому сенс?

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — питаю.

— Бо потрібен мені помічник надійний. У грошах я розбираюся і у справах ділових, а от у тому, як тікати і ховатися, нічого не розумію. Ходімо зі мною, бо ж вам тут жити не дадуть.

— Ні, не можу. Хутір у мене, дитина, Уляна Гаврилівна.

— Хутір той — не майно, а кайдани. Скиньте їх, бо у країні цій нічого немає вашого, а все належить владі та тим, хто при владі. Вони у будь-який момент можуть усе забрати! А доньку заберете потім!

— Ні. Не можу, я ж служива людина.

— І багато вислужили? Скільки ви за імперію крові власної пролили, а ось сидите у холодній разом зі мною, з жидом пархатим, вихрестом!

— Це помилка Розберуться.

— Помилка думати так і не бачити очевидного. Але це ваша справа, — замовк Голубовський, мабуть, образився.

— Михайле! — шепочу йому.