Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що?

— У мене до вас прохання.

— Яке?

— Зачекайте, поки я вийду на волю, дайте мені один день, і я вас звільню. А як ні, тоді вже тікайте.

— Навіщо мені чекати?

— Бо дуже важлива справа Якщо втечете ви, то почнеться тут бозна-що, вас шукатимуть, а про кривавого вбивцю забудуть. Діти будуть у небезпеці, то прошу вас — зачекайте!

— Кривавий убивця? Він що, справді є? — дивується Голубовський.

— Справді є. І такий він страшний, що ніхто навіть не уявляє.

Довго Голубовський думав, а потім пообіцяв, що зачекає. Випустили мене вже по обіді наступного дня. Вивели з холодної, у коридорі вже чекав мене справник, поліцейські та чоловік у партикулярному вбранні, з пенсне.

— Я адвокат Крушельников, з Харкова, — подав мені руку. Потиснув я її. — Вас зараз відпускають, бо полковник Кармазін надіслав телеграму, що дозволив вам користуватися саньми. Так було? — питає він. Дивлюся, як уважно справник на мене дивиться з невдоволеним обличчям, інші чини.

— Саме так, — киваю. Справник, наче щавлю з’їв, такий кислий на морду зробився.

— То затримувати вас більше не мають права, ви ні в чому не винні. Ходімо, Іване Карповичу, — бере він мене під руки і виводить з поліцейського відділку. — Вам привіт від Павла Івановича Харитоненка, — шепоче мені на вухо.

— Низький уклін йому. Вибачте, що потурбував.

— Тримайтеся подалі від поліції. Вони на вас злі, тільки й шукатимуть нагоди, щоб знову до холодної кинути.

— Триматимуся, — обіцяю.

Ми вже на вулицю вийшли, дихнув я свіжим повітрям, яке здалося мені аж солодким.

— Іване Карповичу! — чую голос знайомий і бачу графа Маєвського. Який на моїх санях, із Чалим запряженим Як це йому Уляна Гаврилівна дозволила коня взяти?

— Іване Карповичу, біда! — кричить граф. І тут тільки я помітив, що обличчя в нього бліде і з синцем великим.

— Що таке? — побіг я до нього.

— Напали на нас! Сьогодні вночі! — каже мені граф, а очі в нього перелякані й сам аж тремтить.