Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Не знаю. Але ось так.

— Слухайте, а от я не розумію. Чому діти не починали плакати, коли щось їх кусало?

— Можливо, той, хто кусав, упорскував якесь знеболювальне.

— Укол робив?

— Не знаю. Але ось деякі комахи вміють кусати непомітно, бо на жалі в них знеболювальне, і жертва не відчуває укусу.

— Дива які.

— Ніяких див, просто наше невідання. Всьому є наукове пояснення! — гарячкує старий. — Просто нікому не потрібна істина! Всі хочуть, щоб усе залишалося як є, щоб була стабільність! І нехай гинуть діти, всім байдуже, головне, щоб не були зіпсовані звіти керівництву! — старий знову починає хвилюватися і переходить на крик.

Прибігає племінниця, Єлизавета Павлівна, заспокоює його. Я беру список убитих дітей. Аж білію від гніву, бо це ж моя Моніка зараз у такому віці, як вони. Сотня дітей! Я зроблю все, щоби знайти цього жахливого вбивцю!

— Будьте обережні! Будьте обережні! Це страшний звір! — хрипить старий. — Він забрав у мене все!

— Дядю, заспокойтеся! А ви вийдіть! Вийдіть! — кричить жінка.

Я йду, чекаю на жінку біля дверей. Вона виходить за декілька хвилин.

— Вколола йому снодійне.

— Дуже дякую, що дозволили мені з ним поспілкуватися, — я одягаюся, взуваю чоботи.

— Все дізналися, що хотіли, Іване Карповичу? — питає Єлизавета Павлівна. А я вже і не смикаюся. Дуже часто мене тепер упізнають. Піднімаюся, дивлюся на неї, бачу її іронічний погляд.

— Дещо дізнався.

— Цікава справа?

— З тих, яких би я краще не знав.

— Хочете чаю? Розкажете, якщо не проти.

— Якщо це вам цікаво.

— Іване Карповичу, ну як провінційній домогосподарці не буде цікаво послухати зірку імперського розшуку!