Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— На підставі того, що не любить мене шановна поліція.

— Знайоме це мені. А що по справі, вдалося щось дізнатися?

— Вдалося і багато. Але щоб до кінця її довести, треба мені на волі бути, а не тут сидіти.

— На волю всім хочеться, — зітхає Голубовський. — Але ж ви вірите, що то не я вбивав?

— Не вірю, а знаю.

— Це добре. Бо ж мені довелося зізнатися.

— Що? — дивуюся я.

— Зізнатися, що це я дитину вбив.

— Навіщо? — я аж підхопився.

— Бо погрожували мене вбити. Є тут камера одна, де поліція допити провадить. Повели мене туди, на підлогу поклали, револьвер до потилиці приставили і кажуть, що або зізнаюсь я, або застрелять мене і напишуть, що при спробі втечі.

— Та брехали вони, не насмілилися б!

— А що там їм насмілюватися? Я ж для них жид пархатий, кому я потрібен?

— Ви — хрещений, православна людина!

— Та яка там православна! Мене он і в священики не візьмуть, бо з жидів я. І для всіх жид є і буду жидом завжди, ніколи про це не забудуть!

— Але тепер до Сибіру підете.

— Не піду!

— Якщо на процес розраховуєте, на суд присяжних, то дарма. Присяжні слухати вас не схочуть і радше поліції повірять, аніж вам.

— Та які там присяжні!

— А що? — не розумію я.

— Іване Карповичу, хочете звідси вибратися?