Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Слухайте, я такими справами не займаюся. Я крріміналом займаюся, а тут маячня якась і...

— А тут буде кримінал, бо ж мене хочуть звинуватити!

— Вас? Ви до чого? — дивуюся я.

— А до того, що я зі справником нашим ворогував. Він хабар вимагав, він з усіх прикажчиків вимагає, але я не платив, звісно, з дозволу мого роботодавця полковника Кармазіна. Справник уже і так, і сяк, хотів довести, що насправді я не вихрестився, щоб до смуги осілості мене відправити, але наш батюшка Іов правду сказав, що до церкви я ходжу ревно. Ніяк мене справник не міг дістати, а тут сталося ото з дитиною. Справник примчав і почав усім говорити, що це я винний, усілякі дурниці, що євреї кров немовлят п’ють! Налаштував селян проти мене, а тепер і арештувати хоче! Він мене замордує, я знаю! То прошу вас, Іване Карповичу, знайти вбивцю дитини!

— Але чому мене?

— Іване Карповичу, ви ж найкращий сищик імперії!

— Та звідки ви таке взяли?

— Я ж ваші історії читаю в журналі! Читаю та захоплююся!

— То література, побрехеньки.

— Розумію, але які б побрехеньки не були, та ви і поляків тих спіймали, і «Зірку Сходу» знайшли, чому я особисто був свідком Іване Карповичу, благаю, візьміться за цю справу!

— Я мушу подумати...

— Про гроші не хвилюйтеся. Ось 50 рублів, це аванс! — тицяє мені десятки.

— Не в грошах справа Спочатку треба мені подивитися, що за справа А потім уже вирішу я, чи візьмуся за неї.

— І як ви будете дивитися?

— З’їжджу до Чернеччини.

— То поїхали!

Так Голубовський поспішав, що Уляна Гаврилівна навіть пиріжків у дорогу напекти не встигла, тільки сала копченого, гірчицею намазаного дала, хліба, огірків солоних та цибулину. Ну, і ще термос у дорогу взяв, який на Різдво надіслав мені Олексій Посульський. Хитра штука цей термос, німецька Ото наллєш туди чаю гарячого, в сани покладеш, поїдеш бозна-куди, за кілька годин відкриєш, а чай гарячий, наче тільки-но з самовара! Дуже приємна річ, за яку я пану Посульському вдячний був.

їдемо ми до Чернеччини, яка названа була так, бо колись був там великий монастир, якому належало багато сіл та землі навколо. Але за Катерини монастирів багацько закрили, землі короні передали. І цей монастир також закрили, залишилася тільки назва села, яка вказувала, що от колись жили тут ченці.

— Розкажіть, що про обставини загибелі дитини відомо? — питаю я, щоб час дарма не гаяти.

— Та що. Кажу ж, що хутір, де все сталося, за селом, біля ліска невеличкого. На хуторі два брати живуть. В одного четверо дітей, в іншого — шестеро. Вночі, кажуть, собаки вили якось дивно. Немовля в колисці спало, біля печі. Діти інші на печі, а батьки в кімнаті.