Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Та ви збожеволіли! — я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.

— Що?

— Він правий, — її голос пролунав як постріл. Я зупинився, лупав очима, наче дурник. Потім таки озирнувся.

А Ганнуся підняла голову, зняла капюшон і прибрала волосся з обличчя. І тут я сам побачив, що це не Ганнуся. Схожа, теж білявка, але не Ганнуся. Дивився на неї і важко дихав, поки в голові аж наче кипіло від думок. Нічого не розумів.

— Не вона! Не вона, — сказав Василь Степанович тихенько і безсило заплакав. У хаті розривалася від плачу Моніка.

— Уляно Гаврилівно, прийміть малу! — наказав я. Кухарка побігла до хати. Я дивився на дівчину. — Хто ти така?

— Де Ганнуся? — встряв Василь Степанович. — Де вона?

— Вона мертва, — несподівано сказала дівчина Я дивився їй в очі, я б помітив, якби вона брехала! Але ні, правду казала.

— Що? Ні! Ні! — знову закричав Василь Степанович, і ноги в нього підігнулися, впав він на землю та завив диким звіром.

— Її вбили. Десь два тижні тому. За те, що вона так і не підкорилася. А ще намагалася втекти. Підмовила одного офіцера, щоб допоміг їй переправитися через кордон. Але офіцер заборгував гроші борделю і розповів про Ганнусю, щоб йому простили борг. Її схопили і вбили при всіх, щоб залякати нас, — дівчина теж заплакала на останніх словах.

Моніка плакала в хаті, Василь Степанович вив на землі, ця дівчина плакала переді мною, а тут ще і песик Жоржа заскавулів, а йому почали підтягувати мої сторожові. Жах якийсь.

— Тихо! — заволав я, і плач із виттям урвався, бо можу я крикнути так, що зрозуміють. — Чому тебе привезли мені? — спитав у дівчини.

— Бо Ганнуся була мертва. А я на неї схожа. Мені зробили зачіску як у неї, трохи підфарбували волосся, дали цей плащ із капюшоном, щоб я могла ховати обличчя. І відправили.

— Чому ти не сказала, що ти не Ганнуся? — питаю я, а Василь Степанович знову виє.

— Я хотіла вибратися звідти. Будь-що. Це був єдиний шанс А Ганнусю все одно не повернути, — вона підійшла до Василя Степановича і присіла поруч. — Вибачте, що розповіла про це.

У мене заболіла голова. Я почувався дурнем Так, я не міг повернути Ганнусю, ніхто не міг, бо вона була мертва. Але я міг не шитися в дурні і не привозити замість Ганнусі цю дівчину. Як я не здогадався її роздивитися! Оце так зганьбився, найкращий сищик імперії, туди його нехай! Я дратувався і бісився, бо не міг вибачити собі таку помилку.

— Дозвольте мені стати вашою донькою, — несподівано сказала дівчина Василю Степановичу. Той підвів заплакане обличчя і здивовано подивився на неї.

— Що?

— Благаю вас Я схожа на неї і я буду хорошою донькою!

— Повертайся до своїх батьків, — знесилено сказав Василь Степанович і далі продовжив плакати.