Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— У мене їх немає. Я — сирота Дозвольте! Благаю! — вона починає плакати. Василь Степанович дивиться на неї. — Прошу вас! Дуже прошу! Дозвольте! — шепоче вона.

— Навіщо це тобі?

— В мене ніколи не було батька І коли я чула розповіді Ганнусі, то так заздрила їй! Вона любила вас і дуже хвилювалася, що не може повідомити, де вона Згадувала про вас щодня. І я так хотіла, щоб у мене був такий батько. Я розумію, що її не повернути і ваш біль не вгамувати. Але дозвольте мені стати вашою донькою! — казала вона.

Я спочатку шукав якийсь підступ. Я вже достатньо помилявся, щоб просто повірити її словам. Але для чого їй потрібно брехати? У Василя Степановича не було грошей, щоб обдурити його. У нього нічого не було, окрім горя. І вона це знає. Тоді навіщо проситься до нього у доньки?

Я махнув рукою і пішов геть, бо голова дуже боліла від усього цього. Поспішав до Моніки. Уляна Гаврилівна її вже заспокоїла, мала всміхалася. Узяв її на руки, вона щось белькотіла до мене і тягнулася руками. Я вмить забув про все. Чукикав і цілував. Мабуть, довго, коли Уляна Гаврилівна каже, що мене кличуть. Виходжу на вулицю і бачу Василя Степановича з тою дівчиною. Обоє заплакані, дівчина так наче аж щаслива і чоловік уже не такий убитий горем.

— Іване Карповичу, дякую вам, — Василь Степанович уклоняється мені до землі.

— За що? — я вже зовсім заплутався.

— За те, що ви зробили все, що змогли. Життям ризикували і повернули. Ганнусю, — голос у нього тремтить, він знову плаче і знову вклоняється мені.

— А мені ви подарували батька, — тепер уже вклоняється вона Я тільки головою кручу. Ну, як у романі якомусь усе відбувається. Хто б мені про таке розповів, я б засміяв, що брехня. Аж ось на тобі.

— Ми ваші боржники, Іване Карповичу, — каже Василь Степанович. — Щомісяця буду надсилати вам гроші з зарплатні, присягаюся.

— Краще собачку заберіть, — киваю я на песика Жоржа, якому з моїми вовкодавами, мабуть, буде не дуже добре.

— Заберемо. Заберемо! Дякуємо! Дякуємо! — Василь Степанович кидається мені руки цілувати, ледь його зупиняю. — Піду попрощаюся з Уляною Гаврилівною і Монікою! — біжить у двір.

Ми стоїмо з дівчиною перед воротами.

— Як тебе хоч звати? — питаю в неї.

— Тепер — Ганнуся.

— І навіщо тобі чужий батько, Ганнусю? — питаю прямо.

— Бо вона загинула через мене.

— Що?

— Я хотіла втекти, я просила допомоги в офіцера. Але він був закоханий у мене. І хотів, щоб йому вибачили борг. То вказав на неї. Офіцерові повірили, бо вона довго не виходила до роботи, дуже сумувала за батьком І ось убили її, хоча мусили вбити мене, — бачу сльози на її обличчі. — Це мій гріх, і я мушу його спокутувати.

— А ось і я, — це повернувся Василь Степанович. Сивий, постарілий, сумний, але живий, без отого мертвого погляду, який у нього був.