Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А чого це дитина не біля матері? — дивуюсь я.

— Бо матір після пологів тифом хворіла, молоко в неї перегоріло, Годували маля коров’ячим. Старші діти й годували вночі, щоб мати поспати могла, ви ж знаєте, скільки роботи у сільських жінок. Вранці, десь о четвертій, мати встала худобу порати, зазирнула в колиску, а малюк уже й охолов.

— Мертвий?

— Мертвий. Аж посинів весь.

— А двері до хати зачинені були?

— Так, на засув. Господар увечері сам зачиняв, і зранку теж зачинені були. Злочинець через дах проліз.

— Через дах?

— Так, там стріха розідрана в одному місці. То заліз на горище, а потім по драбині в комору, а вже звідти до кімнати тихенько зайшов, щоб ніхто й не почув.

— Не розумію, кому потрібна кров немовляти? Щоб так ризикувати?

— Я і сам не розумію. Хотів би думати, що справник це навмисне затіяв, провокацію цю, але він тупа істота, він би такого ніколи не вигадав. Не знаю, як це все розуміти. Тим більше, що біля хати начебто бачили вовчі сліди.

— Вовчі? — дивуюся я.

— Так, вовчі. У нас тут хіба вовки є? — питає Голубовський.

— Та є в Лебединських лісах, а інколи ще з великороських губерній забрідають, коли їм там їжі не вистачає.

— Ну, ото сліди ті теж проти мене за доказ вважаються.

— Вовчі сліди проти вас? — дивуюся я. — Це ще яким чином?

— Бо є в мене вовча шуба.

— Вовча шуба?

— Так, купив три роки тому, коли на Нижньогородському ярмарку був. Дуже тепла, але якщо під дощ потрапити, то псиною тхне страшенно, і я її останнім часом не носив. А тепер згадали мені ту шубу, кажуть, що я в неї одягаюся, у вовка перетворююся і п’ю кров християнських немовлят! От ви у це вірите? — питає і дивиться мені в очі.

— Вірую я лише у Господа нашого Ісуса Христа, а все інше намагаюся перевіряти і довіряю лише фактам.

— Але ж у вовкулаків ви не вірите?