Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Банан був потрібен для того, щоб приманити мавпу. Маруся любить банани, то швидко знайшла шухлядку і відчинила її.

— Але як вона здогадалася схопити футляр?

— Це вже наслідки дресирування. Маруся схопила футляр і вилізла через вікно. До того вона перекинула чашку з молоком для Ксенії Дмитрівни, причому випила все молоко. Кадети, що стояли під дверима, чули якийсь шум, але не звернули уваги, бо були впевнені, що в кімнаті нікого немає. До речі, ось і вони. На волі, як я і обіцяв!

— Але що було далі? — хвилюється Хомутинський, якому конче потрібно знати долю діаманта.

— Далі дресирувальник забрав мавпу і втік із діамантом Невдовзі зникнення «Зірки Сходу» виявили. Скандал та шум Організатор викрадення деякий час почекав, а наступного дня відправився на зустріч із дресирувальником Не знаю, що там сталося. Чи виконавець вимагав більше грошей, чи організатор вирішив позбавитися небезпечного свідка, але пролунали постріли.

— Дурниці! Поруч із парком є житлові будинки, тож постріли б почули! — каже поліцмейстер.

— Звичайної ночі — так, — киваю я. — Але не позаминулої. Коли лив страшенний дощ і гримів грім Постріли змішалися з громом, ніхто на них і уваги не звернув.

— І що далі? — поспішає Хомутинський.

— Далі вбивця забрав діамант і пішов геть. Він сподівався, що тепер скарб у нього в кишені. Але тут у місті з’явився Гольмц.

— Лжегольмц! — виправляє мене прикажчик Харитоненка.

— Так, Лжегольмц, але ж убивця цього не знає, думає, що сищик справжній, і вірить його словам про те, що діамант зранку буде знайдено. Так перетнулися два злочинці. Шахрай брехав, що знайде діамант, щоб прискорити виплату нагороди, а викрадач повірив брехні, злякався викриття і вирішив убити Гольмца. Для цього вночі прокрався до готелю, заліз там на дерево і вистрелив двічі. Мабуть, із дерева стріляти було незручно, то поцілив, але не вбив.

— Тобто у Лжегольмца стріляв справжній викрадач діаманта? — скрикує Маєвський.

— Саме так! — киваю я.

— Але хто він? І де діамант? — кричить Хомутинський.

Напруга досягає межі, всі схвильовані й заплутані. Далі я хотів звернутися до Ксенії Дмитрівни, підійти до неї, опинитися поруч із її імпресаріо й діяти дуже швидко. Але не встиг. У пана Пфальца виявилися значно гірші нерви, аніж я очікував. Він несподівано вихопив револьвер, схопив Ксенію Дмитрівну й приставив зброю їй до голови.

— Не підходити! Я стрілятиму! — заверещав Пфальц, і натовп завмер від жаху. — Дайте мені піти, інакше я вб’ю її! — кричав імпресаріо.

Я бачу зблідле обличчя Пальцевої, бачу відчай в очах імпресаріо. Я знаю, що страх може штовхати людину на божевільні вчинки. А ще страх робить людину дурною. Тож я спокійно посміхаюся і неквапливо наближаюся до нього.

— Стійте! Я стрілятиму!

— Пане Пфальц, мушу вас розчарувати. У вашому револьвері немає набоїв. Ще зранку я потурбувався, щоб їх забрали, бо ж розумів, що ви занадто небезпечні. То покладіть револьвер, бо інакше замість кількох років каторги ви отримаєте шибеницю.

— Що? Немає набоїв? — він кривиться, наче розчароване дитя. Прибирає пістолет, дивиться у барабан. Ксенія Дмитрівна непритомніють і падають, я підскакую і б’ю. У підборіддя, потужно. Пфальц завалюється, наче підпиляне дерево. Я вихоплюю його револьвер. Набої в ньому є, всі сім. І досвідчений стрілець зрозумів би це за вагою зброї. Але Пфальц — імпресаріо, і його вдалося обдурити. Поки піднімають Ксенію Дмитрівну, я нишпорю в кишенях злочинця.