Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Чому я мушу їх відпускати? — насуплюється начальник корпусу.

— Тому що вони не причетні до зникнення діаманта.

— А хто причетний?

— Відпустіть хлопців, і я все розповім.

— Що ж, я відпущу, але ви мусите переконати мене, що я не помилився! — начальник корпусу наказує відпустити кадетів.

— Може, ми зайдемо до будинку? — пропонує Хомутинський. — Тут забагато журналістів та витріщак.

— Ні, поки ми будемо тут. Ксеніє Дмитрівно, можна взяти цю підробку? — я вказую на підроблений діамант.

— Ви певні, що він підроблений? — питає Хомутинський. Я ще раз тру каменем по склу.

— Звісно певний. Це фальшивка, причому зроблена грубо, бо злочинці дуже поспішали. Для цього вони й розділилися. Один поїхав до Сум, морочити тут голову і вициганювати гроші, а інший у Харкові замовив абищо, хоч трохи схоже на діамант. Дайте, будь ласка, цю підробку.

— Навіщо вона вам? — дивується Пяльцева.

— Зараз побачите. Дивіться. Я ховаю цей камінець у невеличку коробку. Тепер прошу вас, пане начальнику корпусу, виділити мені кількох офіцерів, яким ви абсолютно довіряєте.

— Навіщо? — дратується від нерозуміння полковник Шатров.

— Ви хочете знати, як викрали діамант?

— Так!

— Тоді виділіть мені найнадійніших офіцерів.

— Підполковник Салтиков, майор Рейфус, майор Сокальський! — наказує начальник корпусу. Виходять троє офіцерів.

— Панове, за мною. А всіх інших прошу чекати тут!

Ми поспішаємо до корпусу. Там на моє прохання відчиняють двері до кімнати, з якої зник діамант.

— Шановне панство, ось стіл, а в ньому шухлядка, з якої зник діамант. Я кладу в шухлядку підробку в коробці. Бачите?

— Так, — відповідають офіцери.