Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— І ще дещо, — я дістаю з кишені банан, чищу його. Частину залишаю цілою, а частину розминаю, щоб пішов запах. — Тепер ходімо. Прошу, щоби двоє з вас залишилися біля дверей і охороняли їх. Нікого не впускати. Добре?

— Добре, — біля дверей залишаються майори. Підполковник іде за мною. На вулицю, у двір корпусу, де на нас усі чекають.

— Що ви затіяли, Іване Карповичу? — питає знервований Хомутинський.

— Зараз побачите! — урочисто кажу я. — Пане підполковнику, підтвердіть, будь ласка, що я залишав фальшивий діамант на тому самому місці, де був і справжній. Кімната охороняється офіцерами, зайти в неї ніхто не може.

— Так точно, — киває підполковник.

— Отже, все зараз, як і в день, коли зник діамант. А тепер я покажу, як він зник. Пане Капуста, давайте Марусю!

Капуста вже забрав мавпу у дружини. Несе її до мене.

— Дивіться, це звичайна мавпа з цирку, який гостював днями у Сумах. Звичайна і незвичайна!

Я даю їй понюхати мої руки. Вона лиже їх.

— Що це за цирк? — обурюється хтось у натовпі, але його швидко затикають.

Я беру Марусю до рук, підходжу з нею до стіни і кладу її передню лапу на цегляний візерунок. Тут, звісно, був бентежний для мене момент: чи тварина зрозуміє, що їй треба робити. Зрозуміла Маруся схопилася за цеглу і легко полізла по ній нагору.

— Що вона робить! — гучно закричав імпресаріо, чим налякав Марусю і збив її з пантелику. Вона озирнулася. Я всміхнувся їй і трохи махнув рукою, показав, щоб лізла далі.

— А ви мовчіть! — цитьнув я на імпресаріо.

— Чого це я мушу мовчати? — він гучно кричав, але Маруся вже дісталася вікна на другому поверсі й легко пролізла в нього. Натовп у захваті видихнув. Тривожні миті очікування.

— Прошу зберігати тишу, — кажу я. — Крик буде сприйнятий як перешкода слідству! — я строго дивлюся на імпресаріо.

Спливають секунди, аж ось у вікні з’являється спочатку лапа, а потім і голова Марусі. Мавпа щось притискає до себе і з тим вантажем лізе вниз. Досить легко. Ось вона вже в мене на руках. Я даю їй другий банан, а вона дає мені коробку. З якої я дістаю фальшивий діамант.

— Ось так усе й відбувалося! — кажу я, і натовп починає аплодувати.

— Браво! Оце так так! Мавпа! Мавпа викрала діамант! — кричать люди.

— Іване Карповичу, як ви здогадалися? Ви — геній! — це вже Маєвський вихваляє мене, як раніше вихваляв Гольмца.

Почувши шум, майори, що охороняли двері, увійшли до кімнати. З вікна повідомили, що мавпа справді самотужки відкрила шухлядку столу й забрала коробку з діамантом.