Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Та ні, радий. Просто здивований. Не чекав.

— Я — людина слова. Що пообіцяв, те виконаю.

— Але ж у Сумах мене зараз повісити ладні.

— Дурних усюди вистачає, Іване Карповичу. Не звертайте уваги. Вам же хочу подякувати за блискуче розкриття справи, у якій і я б у дурні пошився, якби був тоді в Сумах.

— Дуже ціную вашу подяку, Павле Івановичу.

— Я чув, ви записуєте розповіді про свої пригоди? — питає він, а я головою кручу.

— Граф уже й на сусідні повіти розтеревенив? Я пишу про часи служби в охоронному відділенні й поточних подій не згадую, — заспокоюю його.

— Дарма, Іване Карповичу. Бо історія, що відбулася в Сумах, смішна і має послужити для науки іншим простакам.

— Головна особливість простаків — вони нічого не вчаться.

— Це точно, — він посміхається. — Та проте я вирішив посприяти вашим літературним розвідкам. Зараз.

Павло Іванович виходить із кімнати. У дворі чекають його водій та помічник. Вони заносять великий ящик. Павло Іванович несе менший. Чекає, поки його підлеглі вийдуть.

— Що ж, Іване Карповичу, це мій подарунок вам, уже не як від підприємця, а як від людини, щиро захопленої вашим розумом та вмінням його застосовувати.

— Але що це? — дивуюся я.

— Це друкарська машинка. «Ундервуд», американська. Як мені пояснили, одна з найкращих. І запас паперу для неї. На машинці друкувати значно зручніше, аніж писати від руки. Я сам не знаю, бо не дуже люблю всі ці новинки. Але вважаю, що користатися їх перевагами необхідно.

— Дякую, Павле Івановичу!

— Немає за що. І буду вдячний, якщо ви надішлете щось із надрукованого на цій машинці мені. Думаю, у вас безліч цікавих історій.

— Вважатиму за честь мати такого читача.

— Що ж, тоді ще побачимося. На все добре, — він вклоняється мені, я йому. Уже в дверях Павло Іванович дивиться на мене. — І той, Іване Карповичу, жаба — найстрашніше місцеве чудовисько, вона тут усіх душить заздрощами. То як будуть якісь непорозуміння з місцевою владою — не зволікайте, звертайтеся до мене. Я все ж таки не остання людина в імперії, чим зможу, тим допоможу.

— Дуже вам вдячний, Павле Івановичу, та сподіваюся, що сидітиму тихо і забудуть про мене.

— Не з тих ви людей, Іване Карповичу, хто тихо сидить. Бувайте, — він усміхається і йде.