Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Там усі вас дуже ненавидять.

— За що?

— Бо ж ви виставили всіх дурнями. І начальника корпусу, і поліцмейстера, і дворян, і прикажчика Харитоненкового, всіх найкращих людей міста і сусідніх повітів. Ви б тільки почитали, що про них у газетах писали, про провінційних дурнів, які спочатку не допильнували діаманта, потім дозволили себе обдурити зухвалому шахраю, чухонській морді, ще й грошей за це йому надарували повну валізу. Це ж ганьба і сором на всю імперію. Тепер у газетах пишуть: «Довірливі, наче сумчани»! З Петербурга аж перевірка приїздила, щоб розібрати факти, вказані у статтях, і розібратися, як влада у Сумах могла так бездарно діяти. Досі перевіряльників хмелять. А вас як тільки не лають. Ображені на вас Що мужик, а розумніший за панів, — зітхає Маєвський. — Хоча ж справді розумніший. Мені, Іване Карповичу, аж соромно, що я так у дурні пошився! Я ж триста рублів тому негіднику Гольмцу віддав!

— Казали ж сто! — дивуюся я.

— Триста! Кредит узяв, тепер за мною з банку бігають, душать.

— Так а хіба гроші не повернули всім, хто Лжегольмцу давав?

— Ні, не повернули. Я ж не міг сказати, що такий дурень, дав триста рублів шахраю за те, щоб злочин його описувати. І головне ж — сам набивався, «візьміть, візьміть», ледь не руки цілував! Бовдур!

— Та не переймайтеся вже так, Климентію Євграфовичу.

— Та як же не перейматися, коли дурень! Ідіот якийсь!

— Давайте краще вип’ємо, — пропоную.

— Давайте, — зітхає він.

Перехилили по чарці, сидимо, думаємо кожний про своє. Нарешті граф каже:

— А ще заздрять вам дуже.

— За що мені заздрити? Нагороду ж за діамант мені не виплатили. Як можна — мужику якомусь нагороду! — кривлюся я. Не так через гроші прикро мені, як через несправедливість.

— Заздрять, бо вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала. Їм, дворянам та багатіям, — за гроші великі, а вам, мужику простому, — задарма. Та ще й поцілувала вас потім Про таке ніхто і мріяти не міг. Ось чого вже вибачити вам не можуть. Добре, що ви в іншому повіті живете, а то б з’їли вас.

— Оце так дива. Я злочинців спіймав, діамант знайшов, а замість подяки ненавидять мене? — наче дивуюся я, але зовсім не дивно мені. Знаю я, що чекають від мене, щоб сидів на місці й не висовувався. Бо ж мужик. Ніхто.

— Іване Карповичу, а давайте про цю історію напишемо, — каже Маєвський. — Бо ж не історія, а блиск!

— Трохи пізніше, зараз у мене багато роботи в полі, — кажу я, хоч такої вже термінової роботи немає. Тільки дивися, як інші роблять. Але не хочеться мені згадували про історію, у якій знову мені вказали на моє місце, яке залежить не від того, чого я досяг, а лише від того, ким народився.

Ніде правди діти, історія ця мала деяке продовження. Десь за місяць приїздив до мене на хутір особисто Павло Іванович Харитоненко. Приїхав із валізою, яку вручив мені в руки.

— Десять тисяч за те, що знайшли «Зірку Сходу». Як я і обіцяв. Ви чи не раді, Іване Карповичу? — спитали Павло Іванович.