Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— З’їздіть і пересвідчіться, — пропоную я.

Хомутинський біжить, за ним начальник корпусу і поліцмейстер. Ми чекаємо. Пфальц починає брудно лаятися, його забирає поліція. Минають хвилини. Натовп напружений, а я спокійний. Тільки відчуваю, що заморився.

Ось чутно гуркіт двигунів. Машини влітають на територію корпусу. З першої вистрибує Хомутинський, який утратив всяку поважність.

— Діамант знайдено! «Зірка Сходу»! — кричить він, наче босяк вуличний, що продає газети, а не серйозний банкір. — Ксеніє Дмитрівно, дозвольте вам вручити!

Він підходить до співачки, вклоняється і віддає її футляр. Пяльцева відчиняє його, всередині діамант.

— Дозвольте я перевірю, — вона бере діамант і дряпає люстерко. На тому залишається добре помітна борозна — Господи, це він, — тихо каже Ксенія Дмитрівна, і на її очах з’являються сльози.

Всі починають аплодувати, багато хто теж плаче.

— Браво! Слава Івану Карповичу Підіпригорі! — несподівано кричить Маєвський, який уже поруч зі мною. — Про це треба написати, обов’язково написати, Іване Карповичу! — наче в лихоманці повторює він і аж трясеться від збудження.

— Дякую вам, Іване Карповичу, — до мене підходить Хомутинський і простягає руку. Диви, таки наважився привселюдно потиснути руку якогось мужика. — Ви геній!

— Іване Карповичу, — я аж сіпаюся від цього голосу. Ксенія Дмитрівна, щаслива і в сльозах. — Ви стільки зробили для мене. Чим я можу вам віддячити?

— Заспівайте, — прошу я.

— Що?

— Заспівайте. Я чув вас лише з платівок. Щоб на концерт до вас потрапити, про це було годі й мріяти. А почути вас наживо я давно мріяв. То, якщо можна, заспівайте.

— Що ви таке просите! Зовсім забулися! — верещить полковник Шахов. — Це Ксенія Дмитрівна Пяльцева, найкращий голос імперії і...

— Зачекайте. — каже вона, і полковник замовкає. Ксенія Дмитрівна дивиться на мене. — Добре. Я заспіваю. Зараз.

Вона готується кілька секунд і починає співати. Сім, вона заспівала мені сім пісень, які її уславили. Всі завмерли у дворі кадетського корпусу й слухали її, наче зачаровані. А Ксенія Дмитрівна співала і співала. Коли закінчила, то пролунали просто шалені оплески. А я відчув, що геть безсилий від щастя.

— Ще раз дякую, дуже дякую, Іване Карповичу, — прошепотіла вона і поцілувала мене.

Що далі було, я пам’ятаю погано. Ноги мене не тримали, добре, що Хомутинський дав свою машину, яка й відвезла мене на хутір. Там я впав у ліжко і проспав майже добу. Про події в Сумах стало відомо по всій імперії. Журналісти все розписали від початку до кінця.

— Тепер, Іване Карповичу, вам у Суми краще не їздити, — каже граф, який приїхав до мене в гості. На велосипеді приїхав! Це такий пристрій дивний на двох колесах. Маєвський продав бричку і купив велосипед, дивак.

— Чого це?